Віталій - Детектив Соловей. Книга 2: Тінь Шрама , Віталій

Розділ 2

Ранок для Сергія Солов’я розпочався з різкого дзвінка службового телефону, що розірвав тишу його квартири. На іншому кінці дроту був полковник Захарченко, і його голос, пронизаний сумішшю роздратування та тривоги, не віщував нічого доброго.

— Соловей, що за чортівня з цим листом? Петренко доповів мені все. Знову Шрам?! Ти ж обіцяв, що ми його прикриємо! — слова Захарченка гриміли, наче грім перед бурею.Соловей стиснув слухавку, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування. Проте його голос залишився рівним, як завжди, коли він спілкувався з начальством.

— Олександре Олексійовичу, ми робимо все, що в наших силах. Погроза серйозна, і ми не сидимо склавши руки. Але Шрам — не той, хто здається без бою. Нам потрібен час.

— Час? — Захарченко аж захлинувся від обурення.

— Ти казав це, коли він утік минулого разу! Соловей, я не хочу, щоб ця справа знову стала ганьбою для нашого відділу. Знайди його. І швидко. І… будь обережний. Ти знаєш, на що він здатен.

— Зрозумів, полковнику, — відповів Соловей, відчуваючи, як вага цих слів лягає на його плечі. Він знав, що Захарченко сам перебуває під тиском вищого керівництва, але це не робило розмову легшою.Після розмови Соловей вирушив до управління, де в його тісному кабінеті вже чекав Іван Петренко. На столі, заваленому папками та недопитими чашками кави, лежав той самий анонімний лист, чий вигляд досі викликав у Солов’я холодок по спині. Папір у клітинку, нерівний друкований шрифт і червона пляма, схожа на розчавленого павука, здавалися насмішкою від самого Шрама.

— Ніяких відбитків, Сергію Петровичу, — доповів Петренко, його голос тремтів від розчарування. — Папір — найдешевший, таких пачок тисячі в кожному кіоску. Шрифт надрукований на старому принтері, без особливих маркерів. А пляма… звичайний харчовий барвник.

Хтось старанно заметав сліди. Соловей нахилився над листом, його очі звузилися, коли він ще раз розглядав кривавий символ. Це був не просто жарт чи погроза. Це був виклик, особистий меседж від Шрама, який пам’ятав смерть свого поплічника Павука — худорлявого садиста з нервовим сміхом, чия кар’єра обірвалася під час перестрілки. Соловей відчув, як у горлі пересохло. Шрам не просто повернувся — він нагадував, що тримає рахунок.

— Іване, орієнтування на Шрама розіслані? Старі контакти перевірені? — запитав Соловей, відводячи погляд від листа.

— Усе зроблено, — відповів Петренко, розправляючи плечі. — Усі оперативні групи отримали оновлені дані. Ми обдзвонили його старих знайомих, перевірили схованки, які він використовував раніше. Але… нічого. Він наче привид.

— Він не привид, Іване, — Соловей підвівся і підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні кабінету. Його пальці ковзнули по контурах вулиць, наче шукаючи відповідь у лініях і назвах.

— Він тут, десь у місті. Цей лист — його спосіб сказати, що він нас бачить. Він грає, і ми маємо зіграти краще.Соловей повернувся до столу, його погляд став гострим, як лезо. Він знав, що Шрам не діє сам. За ним стоять люди — нові або старі союзники, які допомагають йому залишатися в тіні. Питання було лише в тому, де шукати.

— Треба повернутися до справи Хруща, — сказав він. — Перегляньмо все ще раз. Фінансові звіти “БудМайстра”, протоколи допитів, записи прослуховувань. Шрам залишив слід, ми просто його не побачили.

Наступні години Соловей і Петренко провели, занурені в документи. Пожовклі папки, роздруківки банківських транзакцій, стенограми розмов — кожна деталь могла стати ключем. Соловей пив уже третю чашку кави, відчуваючи, як у скронях пульсує втома, але зупинятися не збирався. Він знав: Шрам не чекає.Ближче до обіду двері кабінету відчинилися, і до кімнати увійшов оперативник Сергій Бондаренко — кремезний чоловік із короткою стрижкою і втомленими очима. У руках він тримав тонку теку.

— Сергію Петровичу, є дещо, — почав він без передмов. — Наші інформатори з Лівого берега повідомили, що кілька днів тому Шрама бачили в закинутому складі біля старого порту. Він був не сам — з ним двоє невідомих. Хтось із місцевих бандюків, можливо, нові люди в його команді.

Соловей підвів голову, його очі спалахнули. Лівий берег був несподіваним вибором. Шрам завжди тримався ближче до центру або околиць Подолу, де мав налагоджені зв’язки. Якщо він перейшов на іншу територію, це означало, що він змінив тактику.

— Що відомо про цих невідомих? — запитав Соловей, відкладаючи теку з документами.

— Поки мало, — зізнався Бондаренко. — Але один із них, за описом, високий, із татуюванням на шиї. Місцеві кажуть, що він не з наших країв. Може, найманець або хтось із сусідньої області.

— Добре, — Соловей підвівся, його голос став твердим, як сталь.

— Сергію, копай глибше. З’ясуй усе про цей склад, хто там буває, які машини помічали. Іване, готуй групу. Ми виїжджаємо на Лівий берег сьогодні ж.

Петренко кивнув, його обличчя виражало суміш хвилювання та рішучості. Він розумів, що цей слід — їхній перший реальний шанс зачепитися за Шрама. Соловей же відчував, як у грудях наростає знайоме передчуття — те саме, що завжди супроводжувало його перед великою справою. Лист із кривавим павуком був лише початком. Шрам кинув виклик, і Соловей був готовий його прийняти. Але в глибині душі він знав: ця гра буде небезпечнішою, ніж будь-коли. Шрам не просто ховався — він готував щось велике, і наступний крок міг стати вирішальним.

Коли кабінет спорожнів, Соловей ще раз глянув на карту міста. Його погляд зупинився на Лівому березі, де серед сірих кварталів ховався закинутий склад. Там, у тіні покинутих будівель, могла чекати відповідь — або пастка. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍