Герой Переказу - Бреннах, Герой Переказу

Частина 2. Відкриті двері та зачинені очі.

Частина 2. "Відкриті двері та зачинені очі"

Загін Бреннаха швидко набрав силу. Спочатку це були лише колишні розбійники, ветерани та вигнанці, але чутки про нову силу, що діє в тіні, поширювалися швидко. Кожен баттанієць знав: якщо ти відчув запах диму над рідним селом, значить, війна прийшла до твоїх дверей. Але тепер війна працювала тонше – вже не палала відкритим полум’ям, а точила людей ізсередини, мов іржа.

Щоб не привертати зайвої уваги, загін почав працювати на старост сіл – тих самих людей, що управляли громадами, збирали податки для лордів і вирішували дрібні суперечки між жителями. У кожному селі були свої проблеми: розбійники, злодії, борги, зниклий худоба чи люди, які перестали платити податки. І загін Бреннаха ставав саме тією «зброєю», яку старости не могли дозволити собі офіційно, але завжди були готові використати
Першим завданням було повернення боргів. У селі Дальменгус один багатий селянин, на ім'я Даглан, відмовлявся платити податки та борги лорду. Він був упертим, мав власних озброєних людей і навіть натякнув, що якщо староста ще раз пришле збирачів, то вони підуть додому без пальців.

Бреннах приїхав у село зі своїми людьми, спокійно вислухав старосту, а потім пішов прямо до Даглана.

– Мені не потрібні твої гроші, я не податківець, – спокійно сказав він, заходячи до його двору. – Але я втомився бачити, як хороші люди страждають через жадібність таких, як ти.

Даглан тільки розсміявся:

– То що ж ти зробиш, вб'єш мене?

Бреннах похитав головою і дав знак своїм людям. Два ветерани зайшли до хліва й, без жодного слова, вивели звідти найкращого коня Даглана. Інші вже тягли мішки з зерном.

– Життя – це торг, Даглане, – продовжив Бреннах. – Якщо не можеш заплатити золотом, платиш майном. А якщо не можеш платити майном… то платиш шкірою.

За кілька хвилин Даглан сам виніс гроші.

Друге завдання прийшло від старости села Гейнсет, розташованого на узліссі. У цьому селі зникли двоє хлопців, і староста підозрював, що їх могли викрасти работорговці або якісь лісові бандити. Бреннах узяв п'ятьох своїх людей і вирушив по сліду. Виявилося, що діти пропали неподалік старого мисливського табору. Тут і раніше знаходили сліди підозрілих людей. Вони не були схожі на звичайних баттанійських розбійників – скоріше на чужинців, можливо, навіть імперців. Вночі Бреннах і його загін вистежили загарбників. Це були троє чоловіків, які тримали дітей у маленькому таборі на узліссі. Вони готувалися забрати їх до міста, щоб продати комусь у Вландію чи навіть Імперію.

Але Бреннах не збирався вести довгих розмов.

Його люди чекали у темряві, сховані серед дерев. Він сам підійшов до табору й сказав лише два слова, - Гасіть багаття.

Розбійники схопилися за зброю, але було запізно – ліс ожив. Дві стріли безшумно вп’ялися у горло першого, другий упав із ножем у спині а третій кинувся навтьоки, та не встиг зробити й десяти кроків – Бреннах наздогнав його і збив на землю.

— Хто ви такі? На кого працюєте?! — притиснувши коліно до його грудей, спитав Бреннах.

— Работорговці… — прохрипів той. — Ми працюємо на людей з Окс-Холу.

Бреннах з огидою подивився на чоловіка.

— Тепер уже ні.

Він підвівся і одним ударом добив його.

Хлопців звільнили. Вони тремтіли від страху, але були неушкодженими.

— Ви тепер удома, — сказав їм Бреннах, допомагаючи одному встати.

Староста села не знав, що сказати. Він очікував на будь-який результат, але не сподівався побачити хлопців живими.

— Ти не лише найманець, — нарешті мовив він, передаючи Бреннахові обіцяну плату. — Ти розумієш, як працює світ.

Бреннах мовчки кивнув. Він знав, що світ працює лише так, як його силують працювати ті, хто має силу. А він силу мав.
Бреннах і його люди вдень допомагали селам, а вночі продовжували займатися тим, що завжди приносило найбільший прибуток – грабіжництвом. Вони нападали на каравани, засідали біля доріг, стежили за купцями.
Їхньою перевагою була швидкість та невидимість. Вони не чіплялися за табори чи фортеці, не давали слідів. Після нападу їх неможливо було знайти – вони розчинялися в тумані, ніби привиди.Одного разу загін вистежив караван, що прямував з Марунату до Ровальту. Він був погано охоронений – кілька охоронців і десяток навантажених мулів. Бреннах знав, що не може дати їм дійти до Вландії. Напад був блискавичним. Вони вибігли з лісу, оточили купців, і перш ніж ті встигли схопитися за зброю, Бреннах уже стояв перед їхнім ватажком.

– Срібло або життя, – сказав він.

Той похитав головою:

– Ні те, ні інше. Ми люди, які служать лорду де Валанту. Якщо ви вб’єте нас – отримаєте ду-у-уже великі проблеми.

Бреннах нахилив голову й усміхнувся.

– Помиляєшся. Якщо ми вб’ємо вас – ніхто навіть не дізнається, що ви тут були.

Після цього почалась різанина, і вже за декілька хвилин грабіжники повертались у ліс з награбованим. Ночами загін був привидами, а вдень – чесними найманцями, які працювали на старост сіл та інших впливових людей. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍