Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

Розділ 1

За місяць до того 

Ліфт швидко піднімав мене на дванадцятий поверх, а я все не могла повірити, що погодилася на переїзд. Якби це жахливо не звучало, але вже шкодувала, що підтримала маму у цьому рішенні. Та вчинити інакше, було б вершиною егоїзму. Особливо, коли вона нарешті знайшла чоловіка.

Справа в тому, що моя мама виховувала мене сама. На другому курсі університету вона завагітніла і татусь одразу ж пропав. Батьки, які жили в селі, не прийняли такого сорому вигнавши її з дому. Мама навіть хотіла звести рахунки з життям. Та нас врятувала молода монахиня. Вона забрала маму на якийсь час у монастир. Пізніше Бог послав їй бабусю Віру. Мама допомагала їй по господарству, доглядала, натомість отримала дах над головою і їжу. А ще моральну підтримку. Коли мені було п’ять, бабуся померла, залишивши нам квартиру у центрі Тернополя. До нас часто заходили монашки, які залишалися зі мною, коли мамі треба було заробляти. А працювала вона багато. Дуже багато. Завдяки бабусі Вірі таки закінчила педагогічний університет ставши вчителькою української мови та літератури. Уроки, зошити, репетиторство, постійне підвищення кваліфікації. Навіть звання вчитель року. Мама робила все аби забезпечити мені достойне життя. І жодного разу я навіть не чула про бажання вийти заміж чи хоча б про якогось залицяльника.

Та все змінилося минулого року. Її поведінка стала дивною, хоч вона ретельно це приховувала. Часті відрядження у Київ, іноді до пізна десь пропадала, ховала від мене свій телефон і виходила, коли їй хтось телефонував. Підозрам, що у неї хтось є я зраділа. Та жодним чином не показала, що здогадуюся аби не ставити її у не зручне становище. І ось минулого тижня вона нарешті наважилася все розповісти. Як виявилося, їй уже зробили пропозицію і запропонували нам переїхати... у Київ.

« - Донечко, я розумію, що для тебе переходити в інший ліцей на одинадцятий клас, ще й напередодні НТМ напевно занадто стресово. Тому я ні на чому не наполягаю. Якщо ти не хочеш, то ми з Ігорем ще рік почекаємо.

- Мамуль, яке почекаємо?! – я її міцно обійняла. – Тим паче, через рік мені всеодно доведеться переїздити і звикати до нових умов, людей. Буде своєрідне тренування.

Обличчя матері засяяло, як у маленької дівчинки.

- Там чудова приватна школа. І якраз звільнилося місце вчителя української мови. Тому я завжди буду поруч.»

Крім підтримки мами я переслідувала і власні цілі. Пошукавши в інтернеті інформацію про ліцей, зрозуміла, що він досить перспективний. Керівництво співпрацювало із закордонними вузами і їх рекомендації мали вагомий вплив при вступі. Про те, що я збираюся у Польщу, мама ще не знала. Не хотіла її передчасно хвилювати. Може ще і не візьмуть.

З однієї сторони все виглядало досить красиво. Але ота інша... затемнена сторона. Ми з мамою завжди жили удвох. Мій дім – моя фортеця, моє місце відновлення і сховок. Мені завжди було не зручно, коли хтось гостював. Особливо по пару днів. Найгірше справи складалися з туалетом. Після того, як я застала дядька Миколу, чоловіка маминої подруги, на унітазі, то в туалет ходила тільки вночі. А як звикнути до чужої квартири і присутності ще двох чоловіків? Так. У маминого обранця, був син. Мого віку. З її слів, чудовий хлопчик, який мені у всьому допоможе. Зрештою, може все і не так погано. Заради щастя мами і мрії можна потерпіти.

Та чим ближчим ставав день Х, тим більше тривоги в мені наростало. Жодні вмовляння чи самонавіювання уже не діяли.

Вийшовши з ліфта відчула, як шлунок і внутрішні органи зав’язуються у вузол, а кінчики пальців терпнуть. Підійшовши до дверей із сріблястими цифрами 127 натисла на дзвінок.

Нервово переступаючи з ноги на ногу, мало не впустила торт, що тримала в руках. Я вже було подумала, що нікого немає, як двері нарешті відчинилися.

На порозі з’явився він. Мій новий брат. Не так я собі його уявляла, коли мама розповідала про милого хлопчика Костю. Не так... Це була гора під метр дев’яносто, з широкими плечима, худорлявий та все ж з міцними м’язами і довгим до пліч волоссям кольору воронячого крила. А ще він був у трусах. Тобто лише у боксерах від Calvin Klein. І все... Більше роздивитися я не змогла, оскільки...

- Безпритульним не подаємо. – прозвучав низький голос.

Не встигла я відкрити рот, як двері перед моїм носом зачинилися.

Що за...? ЩО??? Безпритульним?! Ні, я звичайно не була одягнена у вечірню сукню, але ж... Велосипедки, футболка і шльопанці можливо не були вершиною моди, але для п’ятигодинної їзди у авто саме те . Особливо в тридцятиградусну спеку.

Ще раз оглянувши себе побачила на білій футболці пляму від апельсинового соку. Але це ж не причина так подумати? Тим паче, вітчим сказав, що попередив його за 10 хвилин до того, як я прийшла.

Дещо привівши ошелену нервову систему в межі норми знову натисла на дзвінок. Рука уже тремтіла.

- Я не безпритульна. – видала одразу, як він відчинив. – Я...

- Свідки Єгови? Це Вам у квартиру навпроти.

І знову швидко зачинив двері. Я уже засумнівалася у власній адекватності. Може справді переплутала квартири? Та ні... Дванадцятий поверх, квартира 127. Тим паче, їх тут тільки дві. А може це у нього якісь психологічні відхилення? А мама просто побоялася сказати... Або і сама не знала.

Я вже пожаліла, що погодилася сама піти сюди сама, поки мама з Ігором поїхали по дублікати ключів. Вони напевне хотіли аби ми з братом познайомилися наодинці, коли ніхто заважає. Та схоже, Штірліц ніколи не був так близько до провалу.

Набравши в легені побільше повітря вирішила спробувати ще раз. Якщо не вийде, зателефоную і пожаліюся новоспеченому татусю.

Цього разу двері відчинилися швидко. Так, наче він там стояв і чекав.

- Я твоя сестра. – швидко відчеканила і поки він не встиг знову зачинити двері, втиснула йому у руки торт.

- Ти мені не сестра. – глухо промовив, коли я нагло протиснулася повз нього у квартиру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍