Гейл Ханімен - З Елеанор Оліфант усе гаразд

— помітили б, якби я не з’явилася на роботі. За кілька днів (цікаво, скільки ж їм знадобиться на це часу) вони почали б турбуватися, що я не зателефонувала і не повідомила про хворобу, і, на відміну від мене, вони розкопають мою адресу в особовій справі. Гадаю, зрештою вони зателефонують у поліцію, це ж зрозуміло. А що робитимуть офіцери? Виламають двері моєї квартири? Знайдуть мене, прикриваючи роти руками від нестерпного смороду? Ця подія дасть моїм колегам тему для розмови в офісі. Вони ненавидять мене, але смерті моєї не бажають. Принаймні мені так здається.

* * *

Учора я ходила до лікаря. А здається, ніби це було сотні років тому. Цього разу мені трапився молодий лікар — блідий хлопчина з рудим волоссям, що мені дуже сподобалося. Адже молоді лікарі нещодавно пройшли підготовку, а це, безсумнівно, добра новина. Ненавиджу, коли мене оглядає підстаркувата лікарка Вілсон. Їй уже під шістдесят, і мені здається, вона не багато знає про новітні лікарські засоби та медичні відкриття. Вона заледве працює за комп’ютером.

Молодий лікар слухав мої скарги, але не дивився на мене, читаючи медичну картку на моніторі, клацаючи на кнопку повернення з наростаючою люттю, прокручуючи файл донизу.

— Чим можу допомогти цього разу, міс Оліфант?

— Мене турбує біль у спині, лікарю, — відповіла я. — Він мене мучить.

Він усе одно не поглянув на мене.

— Як довго ви відчуваєте біль? — запитав він.

— Кілька тижнів, — промовила я.

Він кивнув.

— Мені здається, я знаю, що могло його спричинити, — додала я, — але мені хотілося б почути вашу думку.

Він припинив читати і нарешті кинув погляд на мене.

— Що, на вашу думку, призвело до болю в спині, міс Оліфант?

— Мені здається, це мої груди, лікарю, — сказала я.

— Ваші груди?

— Так, — відповіла я. — Розумієте, я зважила їх, і виявилося, що вони важать майже чотири кілограми — разом, звісно ж, а не кожна окремо! — Я засміялася. Він пильно подивився на мене з кам’яним виразом обличчя. — І цю вагу доводиться носити на собі. Це не мало, — уточнила я. — Хочу сказати, якщо прив’язати майже чотири кілограми додаткової плоті до ваших грудей і змусити вас носити їх на собі весь день, ваша спина також почала б боліти, чи не так?

Він мовчки зиркнув на мене, а тоді кахикнув, щоб прочистити горло.

— Як… як ви?..

— Кухонні ваги, — пояснила я, киваючи. — Я просто… поклала їх на ваги. Я не зважувала їх разом, тому припустила, що вони мають важити приблизно однаково. Я розумію, що це не зовсім науковий підхід, але…

— Я випишу вам рецепт на знеболювальне, міс Оліфант, — промовив він, не даючи мені закінчити, і знову почав щось набирати на клавіатурі.

— Цього разу сильніші, будь ласка, — твердо відповіла я, — і багато.

Раніше вони намагалися здихатися мене, виписуючи крихітні дози аспірину. Мені потрібні високоефективні ліки, які можна додати до моєї аптечки.

— Чи не могли б ви виписати мені повторний рецепт на ліки від екземи? Здається, вона загострюється під час стресу чи збудження.

Він не спромігся відповісти на моє прохання, а просто кивнув. Ми мовчали, доки принтер випльовував рецепти, які лікар передав мені. Він знову поглянув у монітор і почав щось друкувати. Між нами зависла ніякова тиша. Його соціальні навички були жахливо нікчемними, особливо для людини, яка працює з іншими людьми.

— Бувайте, лікарю, — мовила я. — Дякую за те, що приділили мені час.

Мої слова пролетіли повз нього. Він, очевидно, все ще був поглинений своїми записами. Це єдиний недолік молодих спеціалістів — у них жахливі манери спілкування з пацієнтами.

* * *

Це був учорашній ранок, ранок іншого життя. А сьогодні автобус впевнено віз мене до бізнес-центру. Дощило, люди мали жахливий вигляд, куталися у свої пальта, вікна запотівали від кислого ранкового подиху. Життя пробивалося до мене крізь краплі дощу на склі, ароматно виблискувало над мокрим одягом і вологими ногами.

Я завжди пишалася тим, що могла самотужки керувати власним життям. Я єдина, що вижила, я — Елеанор Оліфант. І мені більше ніхто не потрібен — у моєму житті немає порожнечі, я не відчуваю нестачі якоїсь частини себе. Я самодостатня особистість. Саме це я завжди повторюю собі, за будь-яких обставин. Але минулого вечора я зустріла кохання всього свого життя. Коли я побачила, як він вийшов на сцену, я просто зрозуміла, що це воно. На ньому був стильний капелюх, але мене привабило зовсім не це. Ні, я не настільки поверхова. На ньому був костюм «трійка», а нижній ґудзик його жилета був розстебнутий. Матуся казала, що справжні джентльмени завжди залишають розстебнутим останній ґудзик — це було однією з ознак, на яку слід було звертати увагу, оскільки вона вказувала на те, що перед вами витончений і елегантний чоловік, який належить до відповідного класу та має певний соціальний статус. Його вродливе обличчя, його голос… зрештою, це був чоловік, про якого можна було з упевненістю сказати «потенційний законний чоловік».

Матуся буде у захваті.

2

В офісі відчувалася радість від завершення тижня. Працівники брехали собі, що ці вихідні якимось дивовижним чином будуть неймовірними і що наступний тиждень і робота будуть інакшими, кращими. Але вони ніколи не збагнуть, що це даремні сподівання. Хоча для мене дещо таки змінилося. Я погано спала, але, попри це, почувалася добре, краще, неперевершено. Кажуть, коли зустрічаєш «ту саму людину», це відразу зрозуміло. І це правда, навіть той факт, що доля перетнула наші шляхи того четвергового вечора, тому вихідні вабили, обіцяючи час і надію.

Один з веб-дизайнерів сьогодні завершував проект, і, за традицією, ми відсвяткуємо цю подію дешевим вином і дорогим пивом, а ще насиплемо чипси в миски для пластівців. Якщо пощастить, усе почнеться рано, тому я зможу з’явитися на святкуванні й вчасно піти. Усе, що мені потрібно, — дістатися до крамниць до їх закриття. Я штовхнула двері, і прохолодний потік від кондиціонера змусив мене здригнутися, навіть попри те, що на мені була шкіряна куртка. Біллі намагався привернути до себе увагу. Він стояв спиною до мене, а інші були занадто захоплені його промовою, щоб помітити, як я прослизнула в офіс.

— Вона ненормальна, — сказав він.

— Що ж, ми знаємо, що вона трохи не при собі, — додала Джейні, — це ніколи не викликало сумнівів. Питання в тому, що вона робитиме цього разу?

Біллі шморгнув:

— Ти ж знаєш, що вона виграла ті квитки й попросила мене піти