Напрієнко Андрій - Пустота, Напрієнко Андрій

Розділ 1 – Перше завдання

Максим сидів на сходовому майданчику, спершись на холодний бетон біля дерев’яних поручнів. Крізь тріщини у вікнах сочилося тьмяне світло, вихоплюючи потертий щоденник у його руках — останню сторінку, де чорнило ще не висохло. Сил писати не лишилося: затхле повітря тисло на груди, а думки про Пустоту не відпускали. Вісім років минуло з Великого Вибуху, коли ядерний вогонь знищив усе — його дім, матір, надію. У новому світі діяли інші закони: або ти, або тебе. Довіра стала розкішшю, яку він давно не міг собі дозволити.

Кроки в коридорі обірвали його думки. Артем наблизився, невпевнено стискаючи автомат. Худий, із скуйовдженим волоссям і очима, ще не загартованими новим світом, він здавався тут чужаком.

— Ей, Максиме, ти в порядку? Я кликав тебе, — голос Артема тремтів від напруги. — Ходімо, треба оглянути ще кілька квартир.

Максим закрив щоденник і підвівся, глянувши на новачка.

— Добре, малий, — пробурчав Максим. — Але пильнуй усе навколо. Тут не місце для твоїх мрій.

Артем ніяково всміхнувся.

— Я хочу вчитися. Ти ж мій наставник?

— Наставник… — повторив Максим, криво всміхнувшись. — Не нянька, Артеме. Хочеш бути Сталкером — забудь їх.

Артем кивнув, але в його очах промайнула іскра — дурна надія, яку Максим бачив у багатьох новачків. І всі вони лежали в пилу.

— Ходімо, — додав він, рушаючи вперед. — І не чіпай усе підряд, якщо не хочеш залишитися без пальців.

Вони пробиралися вузьким коридором, де стіни були вкриті подряпинами — свіжі сліди кігтів тяглися вниз. Попереду виднілися двері, обліплені глибокими зарубками, ніби щось намагалося вирватися. Серце Максима калатало — ці двері він знав. Штовхнувши їх ногою, він увійшов.

Квартира була однокімнатною, без перегородок. Тиша тиснула на вуха, пил лежав товстим шаром. Біля стіни тулився старий диван із вицвілою оббивкою, поряд — перекинутий стілець із відламаною ніжкою. Під ногами хрустіли уламки тарілок, а на стіні гойдалося павутинням обплетене кріплення від телевізора — сам він лежав унизу, з розтрощеним екраном. Максим повільно пройшов через кімнату — вона була майже такою, як він пам’ятав. Підійшовши до шафи з облупленими дверцятами, він відчинив її й дістав амулет — блискавку в колі з незрозумілими символами.

— Що це? — Артем заглянув через плече, тримаючи в руці старий компас, котрий щойно підібрав з полу.

— Моє минуле, — тихо відповів Максим, повісивши амулет на шию, відчуваючи холод металу.

На полиці лежав припорошений пилом фотоальбом. Перегорнувши сторінки, Максим зупинився на вицвілій фотографії: жінка в білому пальто, темні кучері гойдалися на вітрі, тепла усмішка світилася на обличчі. На шиї висів той самий амулет. Він вирвав знімок і сховав у внутрішню кишеню куртки, до щоденника.

— Це? — запитав Артем.

— Моя мати, — тихо відповів Максим, відвертаючись до вікна.

Максим підійшов ближче до вікна. За розбитим склом, його погляд ковзнув по руїнах, які простягалися до самого горизонту. Київ, колись наповнений життям став тінню самого себе, кладовищем для мільйонів, яких давно вже не було. Обгорілі кістяки будинків, перекошені конструкції, що нависали над вулицями, мов примари минулого. Вулиці — завалені уламками, ржаві машини, що колись стояли в заторах, тепер застигли назавжди, поглинуті часом і попелом. Дрібний град постукував у шибку, а деякі градини залітали у середину квартири. Вітер гуляв між руїнами, піднімаючи стовпи пилу, що звивалися, мов примари. Максим зиркнув у небо. Між брудними хмарами промайнуло щось велике. Літун. Він летів низько, широко розкинувши свої мембранні крила, кожен помах яких луною віддавався в мертвих кварталах. Його силует нагадував щось спотворене, нечисте — сплав кажана, змії та ще чогось нелюдського. Він різко змінив напрямок і зник за дахом сусідньої будівлі. Максим стиснув кулаки, відчуваючи холодок по спині.

— Гарно, правда? — Артем став поруч. — Колись тут жили люди…

— Гарно? — перепитав Максим із гіркою усмішкою. — Це могила! А ми — привиди, що блукають по ній.

Артем трохи зніяковів, але не відступив.

— Але ж… все одно є щось красиве, — промовив він, вдивляючись у далечінь. — Ця тиша, цей… розмах. Ну… Я маю на увазі, що… є щось… величне в цьому.

— Величне? — Максим пирхнув. — Це місто мертве, Артеме. Ми ходимо його кістками й розповідаємо собі історії, ніби воно ще дихає.

Артем зітхнув, але не відвів погляду від пейзажу.

— Може, ти просто не хочеш бачити щось інше, крім руїн?

Максим не відповів одразу. Він лише спостерігав, як далеко внизу повзли Блукачі — голодні тіні з тонкими тілесами та пацючими хвостами, що нишпорили в пошуках їжі. Вони були частиною цього світу, так само як і пил, як і розбиті дороги.

— А ти… ти взагалі пам’ятаєш, яким воно було? До всього цього?

Максим мовчки подивився на нього, потім знову перевів погляд на руїни.

— Пам’ятаю, — сказав нарешті. Його голос був рівним, але в ньому звучав холод, що пробирав до кісток. — І тому я не шукаю тут нічого величного. Я пам’ятаю, як воно виглядало насправді. Люди, сміх, світло у вікнах. Пам’ятаю запах кави біля метро. Ранкові пробки. Черги до кіосків із шаурмою. Я не дозволю собі вдавати, що ця купа попелу — мистецтво.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍