Блек де Роз - Валіза, Блек де Роз

— Тату, — тихо сказав Томас, наближаючись до батька. — Ти мене чуєш?

Стівен підняв голову, його очі були каламутними, повними болю та зневіри.

— Червона валіза... — прошепотів він, дивлячись крізь сина. — Вона там, де все почалося...

Томас спробував не звертати уваги на ці слова, але в його душі щось йокнуло. Червона валіза завжди була символом їхніх проблем. Вона була стара, вся в подряпинах, здається Стівен там щось зберігав, можливо там були спогади про краще життя. Але зараз вона стала лише тінню минулого, що переслідувала їх. Томас голосно видихнув і пішов до кімнати, до невеличкого сейфу, де зберігалися більш-менш цінні речі. Грошей не було. Жодного цента. Томас ледь поборов гнів. Аж тут йому на очі трапився пістолет батька і промайнула думка, що, якщо грошей в сейфі немає, то він міг би їх в когось забрати. Він же збирається нікого вбивати. Так, лише виманить гроші погрожуючи пістолетом. Томас схватив пістолет і засунув його до свого рюкзака.

Збираючись виходити він почув ледь не істеричний крик Стівена, про те, що червона валіза рухається. Йому набридло це слухати, набридав батько з його галюцинаціями, набридло це життя, пропахле дешевим алкоголем. Він здобуде грошей і забудеться, хоча б на короткий час.

Вийшовши з будинку, Томас попрямував місцевого парку, але там було занадто багато людей, щоб комусь погрожувати пістолетом і піти не покараним, тому він попрямував до іншого місця. Одна з вулиць йшла вгору і там, трохи в стороні розташовувався невеликий скверик, з двома-трьома лавками і маленьким фонтаном. Звідтіля відкривався непоганий вид на хмарочоси Стоуна, але людей завжди було небагато.

І тут він побачив її. Спиною до нього, на лавці, з якої відкривався найліпший краєвид на хмарочоси Стоуна, сиділа дівчина з чорним волоссям до плеч. Оскільки Сонце потихеньку сідало, він не дуже розгледів інше. Схоже, що вона була в робочій формі, схожу на офіціантську, на землі біля ніг лежала тканинна чорна сумка. Дівчина щось пила, скоріше за все – пиво.

Томас дістав пістолет. Його руки дрижали і він кілька разів вдихнув і видихнув, щоб заспокоїтися, але це не дуже допомагало. Нарешті він видихнув, різко підійшов до дівчини, пістолет уперся їй в плече. 

— Гроші або смерть! — прохрипів він.

— Підійми пістолет вище, йолопе. – Тон дівчини був настільки приказний, що Томас застиг. – Щоб він упирався в голову. Так в тебе більше шансів вдало мене вбити і пограбувати.

Томас ошелешено підняв пістолет вище, мовчки дивуючись її холоднокровності. Дівчина легенько зітхнула, розслаблено відкинувшись на спинку лавки. Схоже, що її абсолютно не лякала ситуація, в якій вона опинилася.

— Ну, то що? — спитала вона, не повертаючи голови. — Ти збираєшся чи ні?

— Ти не боїшся? – Ледь видавив він.

— А потрібно боятися? – Її байдужі слова збили Томаса з пантелику. – Головне, щоб ти не промазав і не заскиглив як лякливе дівчисько. – Вона відпила трохи пива з банки. – А то я знаю таких грабіжників. Вистрілить, побаче, що промазав і почнеться істерика. Ти звалиш, а я буду повільно помирати стікаючи кров’ю, бо в когось не вистачило духу мене добити.

— Ти, мабуть, філософ? — ледве промовив Томас, силкуючись знайти хоч якусь опору для власної рішучості.

— Ні, просто реалістка, — відповіла вона спокійно, перевівши погляд на горизонт. — І не перший раз в такій ситуації.

Томас відчував, як нерви на межі. В його голові роїлися думки — до чого він взагалі докотився? Але погляд на те, як дівчина спокійно сиділа перед ним, його зламали остаточно.

— Ти виглядаєш так, ніби це вперше, — продовжила вона. — Можливо, варто було подумати про інший спосіб заробітку?

— Можливо, але в нинішніх реаліях це не так вже просто, - зітхнув Томас.

— Здається, ти заплутався, - сказала вона м’яко. – Можливо тобі потрібна допомога. Знаєш що, - промовила дівчина після паузи, - сідай поруч. Розкажи мені що трапилося.

Томас здивувався такій пропозиції, але щось у її голосі змусило його підкоритися. Він опустився поруч з нею на лавку, відчуваючи себе безсилим і спустошеним. Тепер він міг поближче її роздивитися, форма виявилася світло-блакитною в клітинку, на нагрудній кишені сяяв бейдж з ім’ям “Крісті”.  Довгі нігті з яскравим лаком якогось дивного кольору. Навіть в променях заходу Сонця, шкіра Крісті здавалася дещо блідою.

Томас вивалив все, що в нього накопичилось. Про маму, яка завела іншу сім’ю, а його скинула на батька, про батька, в якого серйозна залежність від алкоголю. Про людей, які дивляться на нього, як на непотріб. Як йому хотілося блювати від фальшивих посмішок і консервативно – нудних повчань про те, що можна, а що – ні. Про його власну залежність на фоні всього цього лайна. Томас голосно видихнув, відчуваючи, як на нього накочується хвиля полегшення. Він не знав, що буде далі, але вперше за довгий час відчув надію.

Крісті уважно слухала, не перебиваючи. Коли він закінчив, вона повільно кивнула.

— Ти не один такий, Томасе. У всіх нас є свої демони. Але знаєш що? Ти зараз зробив перший крок до того, щоб їх подолати. Ти відкрився, і це вже велика справа.

— І що тепер? – запитав Томас, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

— Тепер, — усміхнулась Крісті, — ми знайдемо спосіб, як тобі допомогти. Однак, для початку тобі потрібно зрозуміти, що в тебе є вибір. Завжди є вибір. Іноді він може бути складним, але він є.

Томас думав над її словами. Вони здавалися простими, але в той же час надзвичайно глибокими. Можливо, все не так безнадійно, як здавалося раніше.

— Добре, — тихо промовив він, — що мені робити далі?

Крісті подивилася на нього з доброзичливою усмішкою.

— Перш за все, — сказала вона, — ти повинен знайти собі підтримку. Це можуть бути друзі, сім’я або професійний консультант. Вони допоможуть тобі рухатись вперед, коли буде важко. І пам'ятай, Томасе, що ти вправі шукати допомогу. Немає нічого поганого в тому, щоб визнавати, що тобі важко.