Блек де Роз - Валіза, Блек де Роз

Севенстоун, США. Весна.

— У  тисяча дев’ятсот хрін знає якому році, Джордж Стоун заснував наше чудове містечко. – Один з учнів випускного класу, Томас Бейлі чув саме це. – Саме тоді були збудовані перші будинки, церкву і звісно дім мера. – Невисока, худорлява вчителька з кучерявим рудим волоссям і завеликими для її обличчя вже десь хвилин тридцять розповідала про заснування і засновника. – Також одночасно з Севенстоуном, було засновано і сусіднє місто Стоун, відоме своїм офісним кварталом, та ботанічним садом. Є думка що засновники Севенстоуна і Стоуна були рідними братами, але посварилися в юності і більше один з одним не розмовляли. Довгий час не було навіть нормальної дороги, що мати змогу їздити туди і назад… Бла-бла-бла… Бла-бла-бла…

Томасу Бейлі було до сраки хто засновник того, або цього, хто з ким посварився, або помирився. Зараз його цікавили талони на їжу, капітальний ремонт соціальних квартир, та, чи не виросла в його дилера ціна на траву на інші цікаві штуки. Томас в останній час став частіше балуватися травкою, та іноді – пігулками. А все почалося тоді, коли він рік тому переїхав у соціальну квартиру до свого батька Стівена Бейлі, колишнього поліцейського, який вийшов на пенсію передчасно, через серйозну залежність від алкоголю. Стівену намагалися допомогти, але це було марно. Він продовжував пиячити не просихаючи, іноді марив і розказував всіляку маячню. Томас швидко втомився від цього і зв’язався з сумнівною компанією,  де майже всі сиділи на якихось речовинах. Всі, окрім дилера. Дилер завжди здавався Томасу темною конячкою Севенстоуну, його знали майже всі, але про нього і його історію не знав ніхто. Навіть його ім’я не знали, а якщо знали, то не були впевнені, що воно було справжнім.

— Томасе, ти мене слухаєш? — різко перервала його думки вчителька.

Він підняв голову, але його погляд залишався порожнім. Вчителька, побачивши це, лише зітхнула і продовжила свою лекцію. Вона знала, що Томас – не найкращий учень, але не могла відмовити йому в шансі на освіту, навіть якщо він сам не бачив у цьому сенсу.

На перерві Томас вийшов на подвір'я школи і присів на лавку під великим дубом. Він дістав телефон і подивився повідомлення від свого дилера. Ціна на траву зросла, і це його не порадувало. Томас мляво встав і побрів до виходу зі школи, маючи намір зустрітися з дилером та дізнатися, чи є якісь новини.

Вийшовши зі школи, він побачив біля входу компанію своїх  "друзів". Вони стояли і щось жваво обговорювали, раз-пораз поглядаючи на Томаса. Він підійшов до них, і один з хлопців, на ім'я Джейк, підморгнув йому і сказав:

–  Ну що, чувак? Як завжди прослухав важливу інформацію? Ремонт соціального житла відкладається на наступний рік, а талони на харчування можна забрати в секретаря.

 – Ага – буркнув у відповідь Томас, роздивляючись його кросівки.

– І до речі. – Тихіше додав Джейк. – В дилера є новина, але я поки не знаю яка.

Томас кивнув і вирушив до місця зустрічі. Вони домовилися про зустріч у парку за містом, де зазвичай було безлюдно і спокійно. Підійшовши до лавки, на якій часто сиділи зі своїм дилером, Томас побачив, що той уже чекає.

— Привіт, — сказав дилер, уважно дивлячись на Томаса. — У мене є новина: з'явився новий товар, але коштує він дорожче.

Томас присів поруч і задумався. Грошей завжди не вистачало, але цікавість взяла гору.

— Що це за новий товар? — запитав Томас.

— Синтетика, — відповів дилер, нахилившись ближче. — Говорять, це новий тренд. Ефект сильніший, триваліший, але й ризики більші.

Томас знав, що синтетичні речовини можуть бути небезпечнішими, але перспектива нових відчуттів підкупала його. Він згадав про свої проблеми вдома, про батька, який так і не зумів побороти свою залежність. Можливо, це був шанс втекти від реальності, хоча б на деякий час.

— Як думаєш, спробувати? — тихо запитав він у дилера.

Той знизав плечима і відповів:

— Вибір за тобою, Томасе. Але пам’ятай, що за все доводиться платити.

Томас зітхнув. З грошима були проблеми. Стівен майже все пропив, але був шанс знайти щось в схованці. Він назначив зустріч з дилером на завтра після занять і попрощавшись пішов додому. Проте, гроші були не основним, про що думав Томас. Зараз він мав перевірити пияка і впевнитися, що квартира не згоріла за час його відсутності.

Жити в соціальному житлі в такому містечку як Севенстоун, все одно що носити на шиї табличку написом “Бідний”. На тебе водночас дивляться з жалістю і з якоюсь пихатістю. Люди приклеювали на обличчя одні і ті самі липові посмішки і намагалися здаватися миротворцями.  А деякі навіть говорили :

— "Не треба подяки. Я радий що мої податки годують жебраків". У такі миті Томасу хотілося зникнути, але він все ще продовжував існувати і це все ближче підводило до бажання скуштувати нову речовину.

Соціальні будинки в Севенстоуні були однаково двоповерховими, сірого кольору, з маленькими квартирами. Ініціатива будівництва соціальних будинків належала меру, який давно пішов з посади і доживав віку в якомусь будинку пристарілих в Стоуні. Томас був впевнений, що місцеві жителі його досі проклинають за це рішення, бо як показала практика, люди з соціального житла швидко стають третім сортом в світі де все залежить від соціального статусу і родоводу як у пуделя з виставки собак. Коли ти вважаєшся виразкою на обличчі начебто пристойного суспільства, дуже важко довести зворотне і показати всім, що ти не такий пропащий як вони думають. Тому Томас навіть не намагався комусь щось доводити.

Повернувшись додому, Томас відчинив скрипучі двері своєї квартири й оглянув порожні кімнати. Запах дешевої горілки заповнював повітря, а на кухонному столі лежали порожні пляшки. Стівен, його батько, сидів на підлозі з пляшкою в руках, піджавши ноги, качався назад-вперед і бурмотів щось про червону валізу, яка стояла в кутку біля шафи. Він дедалі частіше марив і Томасу це не подобалось. Ще трохи і доведеться здати Стівена до психіатричної лікарні.