Очерет - Кіберпантеон, Очерет

Хлопець років 18-19 на вигляд, що стояв на порозі, був одягнений у довгосполе шкіряне пальто, застебнуте на один гудзик. Під ним виднілися футболка із зображенням одягненого в шкіряну із заклепками куртку мерця, навколо черепа якого красувався хитромудрий напис “Death Metal Forever”, потерті джинси та прикрашені плямами мокрого бруду (мабуть, дощ таки почався) кеди, які гість навіть не спромігся витерти об придверний килимок. З вух, прикритих чорним кучерявим волоссям, стирчали навушники - почувши звуки, що долинали з них, сама Марена, мабуть, дала б дуба з переляку у своєму крижаному царстві. Провід від навушників йшов під пальто, до прихованого у внутрішній кишені плеєру.

 - Здоров будь, Лексію, - холодно промовив Лихослав. - У гості чи як?

 - Га? - гість вийняв з вух навушники і нахилився вперед, наче прислухаючись. - А, ну звичайно, будь здоровий, Лишенько! Як вона житуха? - не чекаючи запрошення (і так і не витерши ніг), він вперся в передпокій з розкритими обіймами, кидатися в які господар аж ніяк не поспішав. - Слухай, вимкни цю тріщалку, на нерви діє

 - Вимкну-вимкну, не переживай .... Ти як у під'їзд потрапив?

 - Та що ж сюди потрапляти? Домовик у вас - поліно, не з природжених, мабуть... Гріх такому не надурити.

Як був нахабою, так і лишився, подумав Лихослав. Влипне колись, ой влипне... Але вголос сказав інше.

 - Ну, проходь, коли вже прийшов.

 - Дякую, хазяїне привітний! - Лексій, не роздягаючись (ну хоч кеди брудні зняв, та й то добре), пройшов до кімнати. - Слухай, я чогось прийшов. У мене тут напередодні термінал накрився. Поки майстер-чарівник його полагодить, поки рахунок мені виставить, поки те та се... Коротше, можна я твій поюзаю півгодинки?

 - Сідай, користуйся, - новомодне слово "поюзати" неприємно різануло слух, але Лихослав не подав виду, намагаючись не вибиватися з образу гостинного господаря. — Може, чаю з пряниками?

 - Ні, не хочу... От кавуськи б не відмовився хряпнути.

 - Не тримаю вдома цього непотребу.

 - Ну й дарма, - темний вже сидів за терміналом, барабанячи по клавішах. Він, як і Лихослав перед цим, вибрав стандартний спосіб входу. У оглядовому вікні з'явився інтерфейс погодного сервера.

 - Дощ, дощ, дощ... - Лексієві губи стиснулися в тонку лінію. - Заманала ця погода. Хоч бери та Дажбогу треби принось, смішно сказати...

 - Та дайте ви старому спокій - скривився Лихослав. - Йому вже головний сервер поклали... Проханнями всякими безглуздими. А резервний ледве тримається. Тому дощ подавай, цьому сонце... Усім не догодиш.

 – А куди техвідділ дивиться? - здивувався гість.

 - А що техвідділ... Там всього пара волхвів працює, та й ті молоді, недосвідчені. Оболтуси... Ну, як ти ось.

 - Дуже смішно, - обличчя слуги Темного Хазяїна скривилося в неприємній гримасі. - Ржака просто. Гаразд, з погодою розібрались, зараз ще пошту перевірю... Гиии! Слухай, Лишенько, та ти в нас витівник! "Збільшити міць молодецьку"... Це в тебе що?

 - Ти якої болячки до мене в пошту лізеш, вражий сину? – Лихослав подався вперед.

 - Та гаразд, гаразд, не кип'ятись, все я розумію - продовжував знущатися гість. - Я тут бачу, ти ввечері до Алінки на рандеву зібрався... Ну, зрозуміло, підготуватися треба, все таке...

 - Лексіюшко... - волхв підвівся з кушетки, на якій до цього сидів, у його очах засяяв недобрий вогонь. - Дивись, бо прокляну. І не відвертишся - я в своєму домі...

 - Все-все, зрозумів! Мовчу. Піду я, мабуть, а то, бачу, ти не в гуморі... До речі, - вже будучи в передпокої і натягуючи кеди, Лексій обернувся, - про заразу нову чув? Не чув? А даремно, Лишенько, руку на пульсі тримати треба... Вбивча хрень, коротше. Б'є в основному по жерцях, і б'є добряче, тож ти дивись в обидва вуха. Візуальний образ – чорний демон з рогами та крилами. Світлі її "печаткою Ібліса" називають - ну, Ібліс, це той що у них в пантеоні типу головний лиходій. Тільки дехто підозрює, що вони ж цю штуку в Простір і випустили, бо їх майже не чіпає, зате наших фігачить тільки дай дорогу. Загалом, я попередив, ти знаєш, - останню фразу він промовив, перебуваючи вже за дверима. - Аліні привіт!

"Придурок чорноротий" подумав Лихослав, закриваючи за ним двері. - "Звідки він Аліну знає?"

Настрій був зіпсований. Намагаючись хоч якось відволіктися, Ліхослав знову сів за термінал. І, підкоряючись певному миттєвому імпульсу, відкрив послання з рекламою послуг з "розкуття душі".

Пізніше він і сам не зміг би відповісти, спитай його хтось про це, що спонукало його на наступний крок. Відвідування просторового “веселого будинку” явно не входило до його планів. А ментальних закладок, що спонукали б до певних дій, у листі ніяк не могло бути - по-перше, дух-охоронець таке б відразу помітив, а по-друге - за подібні штучки на палю, може, й не саджали, але вже до буцегарні могли запроторити надовго.

 - Перехід за посиланням, - скомандував Лихослав. І додав, одягаючи нейрообруч: - Повний контакт.

 - Небезпека, - застеріг його дух-хранитель. - Можливий зміст об'єкта посилання не відповідає заявленому.

 - Все одно перейти, - наполіг на своєму волхв. Перед очима закрутилася різнокольорова круговерть.

Ймовірно, раніше портал “Храм Насолоди” виглядав, відповідно до своєї назви, як храм із колонами з білого мармуру та склепінчастою стелею. А ніжні створіння, що його населяли, мабуть, культивували образ “жриць кохання”, популярний останнім часом, подібно до мешканок древніх храмів Інанни (так, славна богиня... Була. Поки заокеанські хакери-шкідники головний сервер Шумерського Пантеону не поклали).

На даний момент все це вже не мало значення. Мешканці “храму” зникли, від білих стін залишилися лише уламки, які повільно поглинала чорна субстанція, що клубочилась довкола, а в центрі напівзруйнованої зали стояла, дивлячись з цікавістю на самотнього прибульця, масивна чорна постать. Рогата й крилата.