Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

Є дві сторони життя в кожній людині: життя особисте, яке тим більш вільне, чим абстрактніші його інтереси, і життя стихійне, ройове, де людина неминуче виконує приписані їй закони.

Людина свідомо живе для себе, але править за несвідоме знаряддя для досягнення історичних, загальнолюдських цілей. Зроблений вчинок неповоротний, і дія її, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, набуває історичного значення. Чим на вищому суспільному щаблі стоїть людина, чим з більшими людьми вона пов’язана, тим більше влади вона має на інших людей, тим очевидніша зумовленість і неминучість кожного її вчинку.

«Серце цареве в руці божій».

Цар — є раб історії.

Історія, тобто несвідоме, спільне, ройове життя людства, кожною хвилиною життя царів користується для себе як знаряддям для своїх цілей.

Наполеон, незважаючи на те, що йому більш ніж будь-коли, тепер у 1812 році, здавалося, що від нього залежало verser чи не verser le sang de ses peuples[3] (як в останньому листі писав йому Олександр), ніколи більш як тепер не підлягав тим неминучим законам, які змушували його (діючи у відношенні до себе, як йому здавалося, самовільно) робити для загальної справи, для історії те, що повинно було статися.

Люди Заходу просувалися на Схід для того, щоб убивати один одного. І за законом збігу причин підробились самі собою і збіглися з цією подією тисячі дрібних причин для цього просування і для війни: докори за недотримання континентальної системи, і герцог Ольденбурзький, і просування військ у Пруссію, розпочате (як здавалося Наполеону) для того лише, щоб досягти збройного миру, і любов та звичка французького імператора до війни, що збіглася з настроєм його народу, захоплення грандіозністю готування, і витрати по готуванню, і потреба досягнення таких вигід, що окупили б ці витрати, і запаморочення від почестей у Дрездені, і дипломатичні переговори, що, на думку сучасників, провадилися із щирим бажанням досягти миру і що тільки вражали самолюбство тієї і другої сторони, і мільйони мільйонів інших причин, які підробилися під подію, що мала статися, — збіглися з нею.

Коли достигло яблуко й падає, — чому воно падає? Чи тому, що тяжить до землі, чи тому, що засихає стрижень, чи тому, що сушиться сонцем, що важчає, що вітер струсить його, чи тому, що хлопчикові, який стоїть внизу, хочеться з’їсти його?

Ніщо не причина. Все це лише збіг тих умов, за яких стається всяка життьова органічна, стихійна подія. І той ботанік, який вважатиме, що яблуко падає тому, що клітковина розкладається і таке інше, так само матиме рацію, як і та дитина, що стоїть внизу, яка скаже, що яблуко впало тому, що їй хотілося з’їсти його і що вона молилася про це. Так само матиме рацію і не матиме її той, хто скаже, що Наполеон пішов до Москви тому, що він захотів цього, і через те загинув, що Олександр захотів його загибелі, — як матиме рацію і не матиме її той, хто скаже, що підкопана гора в мільйон пудів, яка завалилася, впала тому, що останній робітник ударив під неї востаннє киркою. В історичних подіях так звані великі люди є ярлики, що дають найменування події, які, так само як ярлики, найменше мають зв’язку з самою подією.

Кожна дія їх, що здається їм довільною для самих себе, в історичному розумінні не довільна, а перебуває у зв’язку з усім ходом історії і зумовлена одвічно.

II

29 травня Наполеон виїхав з Дрездена, де він пробув три тижні, оточений двором, що складався з принців, герцогів, королів і навіть одного імператора. Наполеон перед від’їздом ласкаво обійшовся з принцами, королями й імператором, які на те заслуговували, полаяв королів та принців, з яких він був незадоволений, наділив своїми власними, тобто взятими в інших королів перлами та брильянтами імператрицю австрійську і, ніжно обійнявши імператрицю Марію-Луїзу, як каже його історик, зоставив її засмученою з розлуки, яку вона — ця Марія-Луїза, що вважалася його дружиною, хоч у Парижі залишалася друга дружина, — здавалось, не мала сили перенести. Незважаючи на те, що дипломати ще твердо вірили в можливість миру і щиро працювали з цією метою, незважаючи на те, що імператор Наполеон сам писав листа імператорові Олександру, називаючи його monsieur mon frère[4] і щиро запевняючи, що він не бажає війни і що завжди любитиме й поважатиме його, — він їхав до армії і давав на кожній станції нові накази, що мали на меті квапити рух армії з заходу на схід. Він, оточений пажами, ад’ютантами та конвоєм, їхав у дорожній, запряженій шестериком кареті трактом на Позен, Торн, Данціг і Кенігсберг. У кожному з цих міст тисячі людей з трепетом і захватом зустрічали його.

Армія просувалася з заходу на схід, і змінні шестерні несли його туди ж. 10 червня він наздогнав армію і ночував у Вільковиському лісі, в приготованій для нього квартирі, в маєтку польського графа.

Другого дня Наполеон, випередивши армію, в колясці під’їхав до Німану і, щоб оглянути місцевість переправи, переодягнувся в польський мундир і виїхав на берег.

Побачивши на тому боці козаків (les Cosaques) і широкі степи (les Steppes), серед яких була Moscou la ville sainte[5], столиця тієї, схожої на Скіфську, держави, куди ходив Олександр Македонський, — Наполеон несподівано для всіх і всупереч як стратегічним, так і дипломатичним міркуванням наказав наступ, і другого дня війська його почали переходити Німан.

12 числа рано-вранці він вийшов з намету, розіпнутого цього дня на крутому лівому березі Німану, і дивився у зорову трубу на потоки своїх військ, що випливали з Вільковиського лісу і розливалися по трьох мостах, перекинутих через Німан. Війська знали про присутність імператора, шукали його очима і, коли знаходили на горі перед наметом, осторонь від почту, постать у сюртуку й капелюсі, вони кидали вгору шапки і кричали: «Vive l’Empereur!»[6] і одні за одними, не вичерпуючись, витікали, все витікали з величезного лісу, що ховав їх досі, і розстроївшись, по трьох мостах переходили на той бік.

— On fera du chemin cette fois-ci. Oh! quand il s’en mêle luil même ça chauffe... Nom de Dieu... Le voilà!.. Vive l'Empereur Les voilà done les Steppes de d’Asie! Vi lain pays tout de même. A revoir, Beauché; je te réserve le plus beau palais de Moscou. A revoir! Bonne chance... L’as tu vu,