Олена Вал - Різдвяні історії, Олена Вал
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
19 лютого 2017 року
Ліля прокинулась у лікарняній палаті від яскравого світла, яке пробивалось крізь щілини у шторах. Її голова важко лежала на подушці, а тіло здавалося таким слабким, що вона ледве могла поворухнутись. Але найбільше її налякало інше — абсолютна тиша. Ліля ворушила губами, намагаючись щось сказати, але не чула навіть власного голосу. Паніка охопила її. Очі наповнились слізьми, а руки несвідомо затряслись.
Її мама, Світлана, одразу нахилилась до доньки, обіймаючи її тремтяче тіло.
- Все буде добре, доню, ми поруч, — шепотіла вона, намагаючись заспокоїти.
Тато, Володимир, стояв поруч, обережно тримаючи її маленьку долоньку у своїй великій руці. Він виглядав спокійним, але його очі видавали хвилювання та біль. Вони розуміли, що пояснити доньці, чому вона нічого не чує, буде непросто.
Кілька днів тому їхнє життя перевернулось. Вибух у рідній Авдіївці забрав у Лілі не тільки спокій, а й слух. Того страшного дня вона повертала з занять і вибух застав її у дворі. Все, що Ліля пам'ятала — це оглушливий звук, яскравий спалах і темрява. Володимир першим побачив доньку, коли після вибуху вийшов із гаража.
Перші дні у лікарні були найважчими. Ліля часто плакала, не розуміючи, чому це трапилось саме з нею. Вона питала маму: "Чому я більше не чую? Що я зробила не так?" Світлана намагалася пояснити, що вона ні в чому не винна, але самій їй було важко стримувати сльози.
У палату зайшла медсестра Наталя Василівна, жінка поважного віку з добрими очима. Вона підійшла до Лілі і лагідно взяла її за руку і показала їй на свої.
- Лілю, ти сильна дівчинка, — сказала Наталя Василівна.
- Ми всі тут, щоб допомогти тобі. Головне — не здавайся.
- А я зможу знову чути?— запитала Ліля, дивлячись на медсестру. Наталя Василівна мовчки кивнула та вийшла із палати гірко заплакавши.
- Ми зробимо все, щоб ти одужала, — сказав батько Володимир, обережно посміхаючись.
Санітарочка Міла Андріївна принесла для Лілі яблучний сік і пиріжок.
- Ось, сонечко, спробуй трішки поїсти. Це допоможе набратися сил, — сказала вона, ставлячи тарілку на столик поруч і ніжно погладивши ручку дівчинки.
До палати зайшов лікар Василь Петрович, високий чоловік із рішучим поглядом. Він оглянув Лілю і звернувся до її батьків:
«Ми маємо розробити чіткий план лікування. Перш за все, потрібні додаткові обстеження, щоб визначити ступінь пошкодження. Ми зробимо все можливе. Не хвилюйтеся, ви в надійних руках.»
Світлана кивнула, намагаючись приховати хвилювання. Вона звернулася до лікаря: «Василю Петровичу, чи є шанс на повне одужання?»
«Є шанс покращити її стан, але це потребуватиме часу та зусиль,а також коштів» — сумно відповів він.
«Ви маєте бути готові до тривалої реабілітації.» Ці слова набатом ще довго звучали в голові зморених батьків Лілі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Різдвяні історії, Олена Вал», після закриття браузера.
