Natasha - Життя моє ти де?, Natasha

Через кілька днів за вечерею, поки всі наминали улюблену страву Анни — вона любила готувати різне, але найбільше полюбляла плов із морепродуктами, — Галя, схилившись над тарілкою, поринула у вир думок. Її перервав голос подруги:

— Чому ти не їси? Ти так схуднеш зовсім.

— Ань, пам’ятаєш ту дівчинку у поїзді? — запитала Галя. — Вона виглядала такою щасливою, і все життя було попереду: і дім в Італії, і Рим побачить, і з родиною зустрінеться…

Почувши це, подруги перезирнулися.

— Галь? — тривожно запитала Оксана. — Все добре? Ти чого?!

Вона перестала їсти, витерла руки серветкою й уважно подивилася на подругу.

— Слухай, нам усім несолодко, і те, що сталося, морально підкосило кожну з нас. Але життя триває. Найголовніше зараз — це вижити! Вижити, щоб повернутися туди, де зараз усе випалено вогнем, але повернутися, щоб збудувати все заново! Щоб нашим дітям було де жити, щоб у них було майбутнє. Зараз ти все одно ніяк не вплинеш на ситуацію! Ти можеш повернутися, але тоді тебе схоплять вороги. Там усе окуповано, наші хлопці боронять і відкинуть їх далеко й надовго! Галя, треба триматися. Інакше, якщо опустити руки, то який сенс усього цього?

— А якщо я вже не знаю, заради чого триматися? — прошепотіла вона, і її голос тремтів, мов скло, що от-от трісне. — Все, що було світлим, залишилося там… у тому житті… яке перетворилося на тінь…

— А якщо і я — це вже лише тінь?

— Навіть тінь з’являється тільки там, де є світло, — відповіла Анна.

Запанувала тиша, порушувана лише подихами та легким потріскуванням свічки на столі.

Вранці Галю розбудив дзвінок. Узявши телефон, вона побачила на екрані «невідомий номер». Нічого не розуміючи з просоння, вона відповіла:

— Так?

Але у слухавці була тиша.

— Алло?! — ще раз повторила дівчина.

У трубці були якісь перешкоди. Відключивши дзвінок і подумавши, що хтось вирішив пожартувати, вона пішла вмиватися та готувати сніданок.

Під час сніданку, поки всі розмовляли, телефон задзвонив знову.

— Так, алло, я вас слухаю! — знову відповіла Галя.

У трубці крізь перешкоди ледь чутно пролунало:

— Алло, алло, ви мене чуєте? А можна Галину до телефону?

— Це я, Галя, я вас слухаю.

— Що ж ви, Галино, трубку кидаєте? Навіть із чоловіком не хочете поговорити?

— Вова? — з надією в голосі запитала дівчина.

— Ну нарешті! Ну як ти, рідна? Як діти? А в Анни й Оксани як справи? Ви разом живете?

Галя поставила телефон на гучний зв’язок, щоб усі могли поговорити.

— Алло, говори, ми слухаємо!

— А що казати? Ми просуваємось! Є надія, що в березні відкинемо ворогів від нашої області! Тож, якщо так буде, зможу взяти відпустку й приїхати до вас! У Віктора теж усе добре, він дуже сумує за Оксаною!

— Тато, тато! — втрутився Сашко. — Привези мені танк!

Почувши це, всі розсміялися.

— Звісно, привезу, сину! — засміявся у слухавці Володимир.

— Гаразд, мені треба бігти. Тримайтеся там і пам’ятайте, що перемога близько!

Цей дзвінок від коханого не лише підняв настрій, а й вселив упевненість у те, що рано чи пізно все відновиться. І з легким серцем усі взялися до своїх справ: жінки пішли на роботу, а Саша й Таня — до школи, де їх чекали друзі, які стали дуже рідними й були гарною підтримкою в цей складний час.

Одного разу, повертаючись із подругами додому через парк, дівчата жваво розмовляли. Галя, як завжди, несла на плечі свій сірий рюкзак, із яким не розлучалася ні на хвилину. Цей рюкзак вміщував усе, що завгодно: найчастіше в ньому лежав ноутбук для роботи, але інколи — продукти з магазину. Того дня в ньому також були покупки.

Вони щойно закупилися і прямували додому, як раптом почули за спиною чийсь голос:

— Дівчата, вибачте, зачекайте!

Озирнувшись, вони побачили трьох хлопців, які швидко наближалися. Дівчата злякалися й прискорили крок — зв’язуватися з незнайомцями не хотілося, та й хто знає, що у них на думці. Пройшовши через парк і вийшовши на свою вулицю, вони знову почули той самий голос, що кликав їх ззаду. Серце забилося швидше, але цікавість узяла гору, і вони озирнулися. Ті ж троє хлопців уже майже їх наздогнали.

Анна на всяк випадок дістала з кишені газовий балончик, готова до найгіршого. Хлопці, помітивши це, сповільнили кроки, щоб не налякати їх ще більше.

— Вибачте, будь ласка, що налякали вас! — сказав один із них, підходячи ближче. У руках він тримав якийсь пакет. — Ось, у вас випало… ваш рюкзак порвався. Ми побачили це і йшли за вами цілий квартал і парк, щоб повернути. Пробачте, якщо налякали.

Галя взяла пакет і, зазирнувши всередину, побачила покупки, зокрема пакет із м’ясом. Вона зняла рюкзак із плеча й помітила чималу дірку, що зіпсувала його вигляд. Хлопці запропонували допомогти донести сумки, і дівчата, трохи розслабившись, погодилися.

Дорогою додому розмова стала легшою, у їхніх словах почав з’являтися сміх. Коли вони вже підійшли до під’їзду, Анна затрималася, сміючись і балакаючи з одним із хлопців. Подруги покликали її, але вона, швидко обмінявшись із ним номерами телефонів, радісно підбігла до них.

— Ви не повірите, але він такий кумедний! — сказала вона, сяючи усмішкою.

Так звичайний вечір обернувся несподіваним знайомством, що залишило по собі теплу усмішку і нові несподівані зустрічі!