Михаїл Блоковський - Польова квітка, Михаїл Блоковський

— Я сказав, у цьому будинку гостям не раді. Забирайся звідси, інакше відправлю тебе до твоїх друзів.

— Ти про це пошкодуєш, старий, — відповів стерв'ятник, зникаючи в темряві ночі.

Лише галоп коня було чути вдалині.

Юрай полегшено видихнув повітря та відкрив барабан револьвера. Звісно, він був незарядженим. Старий уже хотів присісти на підлогу, коли позаду почув тихі кроки. Рука його в секунді потягнулася до металевої труби та одразу ж ослабла, коли із-за одвірку виглянуло обличчя дівчинки. На руках лишилися сліди від мотузки, а на шиї висіла ганчірка, якою був зав’язаний її рот.

— Їх більше немає? — спитала вона.

— Немає, — відповів старий. — Але прийдуть іще. Де твій батько? Що вони з ним зробили?

Дівчинка мовчала.

— Як давно ви на них натрапили? Скільки їх було? Ти мене чуєш?

— Він мені не батько. Він... не батько.

— Гаразд, ти, ем-м-м, присядь. Тобі зараз нічого не загрожує.

— Звідки у вас це? — вона дивилася на револьвер.

Старий кинув на нього погляд і відповів:

— З іншого життя.

Юрай дістав зі щілини у стіні металеву коробку, в якій беріг останні три патрона, поклав їх у кишеню, револьвер сховав за спиною. Тоді тяжко встав, зірвав зі стіни ганчірку та міцно зав'язав її навколо черева. Кров із розпоротої шкіри швидко просякла та пофарбувала її в багряні тони. Трохи перевівши подих, він кинув погляд на те, що лишилося після небажаних гостей, і став поволі витягувати мертвих гієн зі свого будинку. Обох відтягнув подалі в сторону, за піщаний пагорб, тоді пішов по третього біля хреста, а коли закінчив, повернувся до дружини, прибрати смердючу кров із піску. На мить він спинився, стоячи на колінах, замислився, витер краплі поту з чола і відчув погляд дівчинки.

Вона вийшла крадькома з хатини та мовчки спостерігала за старим.

Юрай глянув на дівчинку. Її силует був таким малим та беззахисним. Як польова квітка, шо проросла у пекельному піску. Ось, що бачив старий, коли дивився на неї. Сліпота не змогла позбавити його сприйняття образів навколо. Очі не підводили, ні. Чого не скажеш про пам’ять. Час обікрав, але не зір і не молодість хвилювала Юрая.. Час викрав найцінніше – обличчя його дружини. Лише це боляче дратувало. Тільки це не давало спокійно заснуть.

Дівчинка стояла осторонь і не проронила ні слова, поки чоловік стояв на колінах біля хреста. Схоже, вона розуміла його почуття в той момент, і щось підказувало йому, що навіть більш ніж сповна.

— Тобі є куди піти? — запитав Юрай, тяжко встаючи з колін.

Дівчинка глянула в сторону криниці та промовчала. Старий зрозумів її без слів.

Рана стала пекти з потрійною силою. Таскання мертвої скотини далося в знаки. Він уже не міг стояти на ногах, зайшов у дім і приліг на ліжко. Дівчинка тим часом повільно проходила по хатині. Нічого особливого в ній не було, окрім речей зроблених із деталей літака. Повернувшись до старого, перевірити як він, вона спитала:

— Звідки ж ви?

— З неба, — відповів Юрай.

— А що ви робили в небі?

— Помилки.

— Які ж можуть бути помилки у небі?

— Саме здіймання туди, де тобі від природи не місце, вже є помилкою. За цією пустелею існують інші світи. І вони воюють між собою. Люди все міркували, як можна випалити землю та все живе на ній новими способами. І додумалися користуватися машиною, яку винайшли не для смерті. Тоді сотні крилатих машин здійнялося у небо: одні ради миру, інші ради смерті.

— Ви були в одній такій крилатій машині?

— Так.

— Ради миру, чи ради смерті?

— Коли здіймався вгору, думав про мир. Та потім усвідомив, що для цього я мушу нести на крилах смерть.

— А як ви сюди потрапили з того іншого світу?

— Дивлячись на спалену землю з неба, я більше не хотів приземлятися. Не хотів ходити по тому світу, жити в ньому. Я втік. Розвернув крилату машину та полетів у сторону півдня так далеко, на скільки вистачило пального. Так і потрапив сюди. Я впав із неба та вижив. Тут знайшов спокій, своє кохання... сенс життя. Та від жорстокості, ворожості, жадібності людської натури втекти не вдалося. Воно всюди. Воно живе в нас. Бурхливе, або спляче.

Старий спробував знайти зручніше положення на ліжку, але через пекучий біль швидко здався. Це його розсмішило, бо знав, якби обставини вимагали, він міг би вирізати ще з дюжину гієн. Але коли стоїть завдання перелягти на зручніший бік, сили ті кудись діваються і зручність здається не такою важливою. Як же все залежить від мотиву.

Біля нього присіла на підлогу дівчинка. Він відчув її розгубленість.

— Що мені зробити? — спитала вона.

— Йди звідси. Тікай, поки можеш.

— Вам потрібна допомога.

— Якось дам раду. Хоч уже старий, майже сліпий і маю рани, собі воду я ще в силі принести. Скоро звірі прийдуть знову. Тобі потрібно звідси піти.

— Вони зроблять вам боляче.

— Ненадовго. А тоді все нарешті перестане так пекти.

— Я не піду, — її голос затремтів.

— Підеш.

— Куди?

— Я не знаю. Але якщо лишишся, вони тебе з'їдять. І почнуть їсти зсередини.

— Вони все-одно мене з'їдять. Я не зможу втекти.

— Мені не вдасться тебе захистити, — він глянув на її обличчя, ледве впізнаване, залите теплим світлом від запаленої свічки. Очі блакитні заблищали від стриманих сліз, замерехтіли, наче небо, розпечене від сонячного дня. Тоді відвернув голову та прошепотів. — Пробач.

Гієни наближалися і Юрай чув їхній лай. Вони гнали своїх верблюдів по піщаному морю за чорним конем і його власником — стерв'ятником у плащі.

Старий піднявся з ліжка, дістав револьвера та зарядив барабан останніми трьома патронами. Рана на животі знову засочилася кров'ю. І без того сліпі очі стали бачити ще гірше через паморочення в голові.

— Це вони? — спитала дівчинка.

— Так.. Так, це вони. Мерщій вистрибуй крізь вікно та тікай.