Крістіна Лорен - Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен

бо Бенні досі веселить те, що Ендрю Голліс — старший брат Тео — нарешті поставив крапку у стосунках із батьком і знайшов вихід з інфантильної ситуації з двоярусним ліжком: він переїхав у плавучий будинок на час різдвяних свят. Це — маленька продувана вітром стара будівля за двадцять ярдів від основної хижки. Мене особливо смішить те, що плавучий будинок і близько не біля води. Найчастіше його використовують як розширення заднього подвір’я влітку, але він, безсумнівно, не призначений для ночівлі гостей з Рокі-Маунтін у грудні.

І хай як мене бісило, що я не бачу Ендрю Голліса на верхньому ярусі ліжка в кімнаті, відверто кажучи, не можна його в цьому звинувачувати.

Усі, хто ночує в підвалі, вже не діти. Утім, так заведено, що Тео може (гм!) спати будь-де, і мій брат, Майлз, боготворить його й піде за ним куди завгодно, а я мирюся з цим, тому що моя мати власноруч убила б мене, якби я хоч раз пожалілася на більш ніж достатню гостинність родини Голлісів. Однак Ендрю (майже тридцятирічному дядькові) вже точно набридло втихомирювати батьків, тож він узяв ліжко-розкладачку й спальний мішок та попростував своєю дорогою геть із хижки в найпершу ніч після нашого прибуття.

— Перед тим ми всі трішки випили, — продовжую та зразу додаю: — Тобто всі, крім Майлза.

Бенні здійняв брови.

— По два, — закочую я очі, — ег-ноги[1].

Цікаво, чи розуміє Бенні, до чого йде? Я — горезвісна любителька випити, а Тео славиться здатністю легко збуджуватись. Хоча, якщо чесно, він вічно збуджений.

— Ми з Тео пішли нагору взяти трохи води, — я облизую губи й гучно ковтаю, раптом вкрившись рум’янцем. — М-м-м… А потім ми ніби… — затамовую подих, видушуючи слова. — Ми цілувалися в сінях.

Бенні сидить незворушно, а тоді повертає на мене свої широко розплющені від подиву очі.

— Ти ж говориш про Ендрю, чи не так? Ти й Ендрю?

Ось тобі й маєш. Цим обережним запитанням Бенні забив гвіздок мені в голову.

— Ні, — нарешті визнаю. — Не Ендрю. Тео.

Кажу ж: я — шльондра.

З тверезими й дратівливо ясними думками від самого ранку та коротка нестямна сутичка минулої ночі здається помутнінням. Це я ініціювала її чи Тео? Знаю лише, що вийшло навдивовижу незграбно. Жодним чином не звабливо: зуби цокотять, якісь гарячкові стогони й цілунки. Його рука фактично прикипіла до моїх грудей у русі, який радше нагадував перевірку молочних залоз, аніж пристрасні обійми. Саме тоді я відштовхнула його і, завертівшись із вибаченням, пірнула під його рукою та втекла до підвалу.

Мені хочеться задушити себе подушкою Бенні. Ось що я отримала, нарешті погодившись на пропозицію Рікі Голліса випити ег-ногу.

— Стривай, — схилившись, Бенні підіймає рюкзак з підлоги поряд із ліжком і дістає люльку.

— Серйозно, Бенедикте? Ще навіть не світанок.

— Послухай, Мейвах[2], ти розповідаєш мені, що цілувалася з Тео Голлісом минулої ночі. Ти не маєш права сварити мене за одну затяжку, перш ніж я почую решту розповіді.

Справедливо. Я зітхаю, заплющивши очі й піднявши обличчя до стелі, та відправляю всесвіту німе прохання стерти минулу ніч із життя. Та, на жаль, роззирнувшись, розумію, що досі перебуваю на горищі з Бенні, який глибоко вдихає канабіс перед світанком, і цілим відром жалкування, що розхлюпалося в моєму животі.

Бенні видихає смердючий стовп диму й кладе люльку назад у сумку.

— Гаразд, — говорить він, примружено глянувши на мене. — Ти і Тео.

Я здмухую гривку з обличчя.

— Будь ласка, не кажи це таким тоном.

Він здіймає брову. Ну?

— Ти ж знаєш, що твоя мама з Лізою жартували всі ці роки… чи не так?

— Та знаю.

— Ти вічно прагнеш усім догодити, — каже він, вивчаючи мене, — але це вже виходить за будь-які рамки.

— Я зробила це не для того, аби когось ощасливити! — замовкаю, думаючи. — Здається.

Це вже багаторічний жарт: коли ми були дітьми, наші батьки сподівалися, що ми з Тео одного дня будемо разом. Потім офіційно станемо сім’єю. І, гадаю, на паперах це цілком могло б виявитися реальністю. Ми народилися з різницею рівно у два тижні. Нас хрестили в один день. Ми спали разом на нижньому ярусі ліжка, поки Тео не виріс настільки, щоб точно не мати потреби зістрибувати з верхнього спального місця. Коли нам було по чотири, він підстриг моє волосся кухонними ножицями. Я обклеювала його обличчя й руки пластирами щоразу, як ми лишалися самі, поки наші батьки не додумалися ховати їх. Щоб нас попросили вийти з-за столу, я крала з його тарілки спаржу, а він — мою варену моркву.

Але все це — дитячі забавки, а ми більше не діти. Тео — хороший хлопець, і я обожнюю його, бо ми практично сім’я, і я в деякому сенсі маю це робити, однак ми виросли настільки різними людьми, що іноді здається, ніби єдине, що в нас може бути спільного, сталося понад десятиліття тому.

Що важливіше (читайте: зворушливіше) — я ніколи не кохала Тео перш за все тому, що, як мені здається, я все життя шалено й несамовито потай закохана в його старшого брата. Ендрю — добрий, теплий, привабливий і смішний. Він грайливий, кокетливий, творчий і лагідний. Також глибоко принциповий та відлюдькуватий, і я впевнена, що ніщо не відверне його від жінки швидше, ніж інформація про те, що вона цілувалася з його молодшим розпусним братом, напившись ег-ногу.

Бенні — єдина стороння особа в цьому будинку, яка знає про мої почуття до Ендрю — з очікуванням дивиться на мене.

— То що ж сталося?

— Ми були під мухою. У сінях нас опинилося троє: я, Тео та його язик, — притискаю кінчик великого пальця до рота й прикушую його. — Скажи, що ти про це думаєш?

— Я намагаюся зрозуміти, як це сталося — на тебе й близько не схоже, недотепо.

У мені швидко приходить в дію механізм захисної реакції, проте майже одразу зупиняється через ненависть до самої себе. Бенні — мій Джиміні Крікет[3], і він має рацію: на мене це не схоже.

— Можливо, це був підсвідомий поштовх, і мені треба закінчувати ці ідіотські штучки з Ендрю.

— Ти впевнена? — обережно питає Бенні.

Ні.

— Так… — Мені двадцять шість. Ендрю — двадцять дев’ять. Мушу визнати: якби між нами щось мало відбутися, то вже відбулося б.

— То ти придумала, чому треба закінчувати не з Тео? — Бенні мов читає мої думки.

— Я не можу так швидко все прорахувати, ясно? Тобто… не те щоб мені