Роман Близнюків - Лабіринт, Роман Близнюків

  – Ніколи не подумав… – знову заговорив врятований і замовк, побачивши, куди його вивів. Те, що це чужий світ, він усвідомить дуже скоро, та повернути його назад не під силу нікому з нас.

  – До людей я вивів тебе, а далі сам.

  Можливо, жалісливі люди й допоможуть, он їх скільки, а я не такий.

  Повз мене, мовчки, пройшов напарник, кивнув і зник у лабіринті.

  Ось, як я й казав, нам ніколи спілкуватися. Відчуваю, скоро мені призначать іншого партнера, його нетерпіння навіть я відчуваю. Мабуть, знову просидів тут усю ніч. Що ж, тепер поки що він не повернеться, я зайти не зможу.

  Після лабіринту, як завжди, все здавалося надто яскравим: сонце, трава, небо, і люди надмірно гучні й нав'язливі. Навіть повітря здавалося перенасиченим задушливими запахами.

  Саме тому я, не звертаючи уваги на веселий натовп біля атракціонів, поспішив додому. Ніколи не звикну до таких різких змін, хочеться спуститися назад в лабіринт. Він ніби манить назад, але я знаю, це почуття оманливе і скоро минеться, не можна йому піддаватися, інакше можна залишитися там назавжди. Адже нам треба іноді виходити на світ, інакше є ризик перетворитися на його вічного безмовного мешканця.

Кінець