Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

— І власник в одному обличчі, — відповідає тихо, підходячи до невеликої компанії.

— О, Інно, давно не бачились, — говорить Петро Леонідович — заступник генерального. — Вітаю!

Киваю йому і в цей самий момент високий чоловік спрямовує на нас свій погляд. Через свою професію, перше, на що я звертаю увагу — це руки. Вони доглянуті, з довгими красивими пальцями, які тримають склянку з бурштиновою рідиною. На руці стильний годинник в якому відбивається світло софітів зі стелі.

— Дмитре Богдановичу, радий знову вас бачити, — говорить Артем й простягає йому руку. Підіймаю очі й бачу перед собою гарного чоловіка. Але коли він переводить на мене свій погляд, мене наче холодом обдає. Хіба буває у людей настільки крижаний погляд? — Дозвольте представити, моя дружина Інна, — продовжує Артем. Гублюся на мить, але коли чоловік простягає долоню, вкладаю в неї свою.

— Дуже приємно, — кажу тихо й трохи розгублено.

Він легенько стискає руку, а я невдало повертаю її, демонструючи вже добре помітний синець на зап’ястку. На білій шкірі яскраво видно сині сліди від пальців. І він помічає його, бо одразу кидає погляд на Артема, а я миттєво осмикую руку й притискаю до сукні.

— Взаємно, Інно, — відповідає чоловік, і від його голосу теж стає холодно. Впевнена, що він помітив моє сум’яття, але нічого не говорить. Чоловіки починають розмовляти про своє, а мені страшенно хочеться піти.

Коли з’являється така можливість, відходжу до столу під приводом перекусити, а насправді, щоб бути якомога далі від цієї компанії. Обираю для себе непомітне місце, притуляюсь плечем до колони й спостерігаю за відпочинком еліти, особливо жінками. Чоловіки більше спілкуються стосовно бізнесу, а от жінки — інша справа. Вони вихваляються вбранням, коштовностями, розповідями про зимовий відпочинок і останнім вигідним придбанням, типу автомобіля, яхти чи будинку біля моря.

Беру в офіціанта ще один келих шампанського й починаю мріяти, як зайду до квартири, зніму туфлі й просто приляжу на диван. Здалеку помічаю дружину Петра Леонідовича, Людмилу, і роблю те, що перше спадає на думку. Я просто ховаюся за колону. Небажання з нею говорити хвилює сильніше, ніж думка оточення. Вона надто активна у своїх розмовах і дуже наполеглива в пропозиціях. Якщо помітить мій синець, точно не уникнути розпитувань.

Роблю ковток, відчуваючи на собі чийсь погляд. Повертаю голову і ловлю на собі холодний погляд генерального. Як там Артем до нього звертався? Богдан? Стає соромно, тому удаю, що розглядаю… Стіну? Хоч би картину якусь повісили. Стою і витріщаюся на стіну, але голову не опускаю, наче нічого дивного в цьому немає. Трохи сорому перед цим Богданом, але подразник моїх нервів проходить повз.

Допиваю другий келих шампанського і вирішую трохи пройтися, щоб не злитися з колоною. Заходжу до вбиральні й поправляю макіяж, роздивляюсь свою зачіску, яку начаклувала моя вірна подруга. Отут би й сиділа, без гамору й надмірної уваги, яку не дуже полюбляю від незнайомих людей. Не встигаю висушити руки, як двері відчиняються і на порозі з'являється Артем. Ця його посмішка говорить про те, що чоловік вже гарно розслабився.

— Ось де моя кохана дружина, — підходить ближче й обіймає ззаду. — А я скучив, — нахиляється, обдавши вухо гарячим диханням. Запах алкоголю змішався з сигаретним і цей аромат вже довгий час здається мені найогиднішим.

— Артеме, обережно, — відхиляюсь, але він притискає міцніше.

— Ти в цій сукні така… красива, — нахиляється, притискаючи мене до рукомийника. Намагається поцілувати.

— Припини, сюди можуть увійти, — хочу його відштовхнути, але він знову хапає за руку.

— Боляче, — вигукую, бо тримає він за синець.

— Боляче, боляче, — перекривляє мене. — Тобі завжди щось не так. То пізно, то рано, то хтось може увійти. Раніше ти була активнішою, — хватку послаблює, але не відпускає.

— Ти теж був іншим, — дивлюся йому у вічі, не відчуваючи нічого теплого. Можливо, образу, гнів, розчарування, але далеко не кохання. Він сам його знищив своєю поведінкою.

— Інно, я ж можу і образитись, — бере мене за шию й здавлює. Мовчу, просто дивлюся на нього і розумію, що це все. Ми більше не будемо разом. Непереборне бажання піти саме сьогодні, активно пульсує в голові.

— Давай, покажи себе у всій красі. Яким ти є насправді. Тут саме всі зібралися, щоб на це подивитися, — ціджу крізь зуби, а він знов посміхається.

— От за що я тебе покохав, так це за твій характер, — різко нахиляється й цілує, спеціально розмазуючи помаду.

— Ой, вибачте, — чується від дверей.

Тільки глядачів тут не вистачало! На порозі стоїть якась жінка у віці, відвернувшись і для чогось закривши очі долонями, наче ми тут голі. Якщо я правильно запам’ятала, то вона теж працює у компанії.

— Ну що ви, Тамілочко? — улесливо говорить Артем, бере паперовий рушник й витирає губи, підморгуючи мені. — Це ж жіноча вбиральня. То я такий нестримний, не можу без своєї коханої дружини. Чекатиму на тебе в залі, люба, — кидає мені й виходить.

— Ох, молодість, — щебече жінка й підходить помити руки. — Як це прекрасно, коли між людьми такі сильні почуття, — дивиться на мене, а я не можу знайти слів, щоб звучало не грубо. Все, що можу — кивнути й вийти з вбиральні.

Мабуть, тільки в мене сьогодні такий настрій, що хочеться вити. А ще страшенно хочеться піти звідси, але не у квартиру Артема. За своїми думками не помічаю на своєму шляху чоловіка й налітаю на нього, наступивши на ногу. Мене хапають за плечі міцні чоловічі руки, обережно відсторонюючи від себе.

— Вибачте мені, — підіймаю очі й потрапляю в полон крижаного блакитного, — Б-богдане,— затинаюся, бо забула як далі.

— Можна просто Дмитро, — кутики його губ смикаються.

— Я не хотіла вас затоптати.

— Головне, щоб ви на дорозі так не кермували, а ваш гострий каблук я вже якось переживу, — говорить серйозно, а я не розумію, це жарт чи докір за мою неуважність. Він переводить погляд на шию, і я здогадуюся, що він зараз бачить. Там червоні сліди від пальців Артема. Знаю, що не потрібно, але рука сама тягнеться, інтуїтивно прикриваючи шию.