Джеральд Шапіро - Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро

«Я не вмію розводити вогонь і не знаю молитви, я навіть не можу знайти те місце в лісі. Я можу лише розповісти цю історію, і цього має бути досить». І цього було досить. Господь створив людину тому, що він любить історії.Елі Візель. Ворота лісу

Ірвінг Гоу у вступі до своєї фундаментальної антології «Єврейська американська проза» написав, що вечірка завершилася — з кончиною іммігрантської культури, спільного досвіду життя в занедбаних багатоквартирних будинках і метушні міських вулиць, що призвело до справжнього розквіту єврейсько-американської літератури в першій половині XX століття. Єврейсько-американська проза як окрема, «регіональна» література померла або, в усякому разі, «залишила позаду свої найвищі досягнення». «Оскільки її головним джерелом є життєвий досвід іммігрантів, вона неминуче потерпає від вичерпання ресурсів, дедалі меншої кількості матеріалів і спогадів», — пише Гоу. — Від того життя просто мало що залишилося, крім як у книжках і думках».

Тож тепер, двадцять років по тому, я сиджу й пишу інший вступ до нової антології оповідань американських єврейських письменників — антології, що охоплює ціле століття літератури, в тому числі не лише той період, що віддзеркалений у чудовій книжці Гоу, а й кілька оповідань, що передують основній масі дібраних ним творів, плюс твори деяких письменників, що стали відомими за останні двадцять років. Можливо, Гоу мав рацію щодо смерті єврейсько-американської прози, але є й добра новина: чимало теперішніх авторів (в тому числі Аллегра Гудман, Стів Стерн, Мелвін Букіет і Мішель Герман) вочевидь не бачили цього некрологу. Вони — серед найкращих у тій масі молодих (або досить молодих) єврейських письменників, що публікують прозу в сучасній Америці. Факт той, що коли ми досягнемо кінця цього століття, нові, відносно невідомі, але дуже перспективні єврейсько-американські прозаїки будуть, схоже, скрізь. І хоча мені самому кортить виголосити щось на кшталт декларації Гоу («Ось воно — останнє слово, остання антологія! Крамниця зачиняється! Остаточний розпродаж! Більше жодної єврейсько-американської прози!»), жодного кінця, наскільки я розумію, не передбачається.

Якщо прийняти на віру головну тезу Гоу — що єврейсько-американська проза виникла в конкретному місці, в конкретний час, за тодішнього стану речей і пов’язана з ними, — то варто лише проглянути книжки з історії і хоча б приблизно познайомитися з демографією, щоб зрозуміти, що сьогодні все це застаріло, як шістдесятирічний буханець житнього хліба. Не треба їхати до нью-йоркського Нижнього Іст-Сайду, щоб зрозуміти: іммігрантська єврейська культура цього міського американського гетто майже зникла. Заощадьте на авіаквитку і просто повірте мені: всього цього більше немає. І неважливо, що «Расс і доньки», постачальники чудової копченої риби, все ще знаходяться на Г’юстон-стріт, між Орчард-стріт та Аллен-стріт, а «Кошерні делікатеси» на Другій авеню процвітають за кілька кварталів на північ. Світ східноєвропейських єврейських іммігрантів (описаний у чудових, несентиментальних подробицях в оповіданнях Аврома Кагана та Анзі Єзєрської, включених до цієї збірки) помер — і поїздка до старого кварталу за добрим шматком осетрини чи сендвічем із рубленою печінкою в смальці його не поверне.

Немає вже, власне кажучи, і в Чикаго того відчайдушно-хвалькуватого іммігрантського середовища часів «великої депресії», що йому присвячене оповідання Сола Беллоу «Срібна тарілка». Багатий, чарівний світ їдишомовного театру, зображений в оповіданні Ґрейс Пейлі «Прощавай, усіх благ!», є лише спогадом, як здебільшого і сам їдиш. (Гершель Едельштейн, засмучений їдишист з оповідання Сінтії Озік «Заздрість, або їдиш в Америці», міг би здобути певне збочене задоволення, дізнавшись, що за тридцять років після його появи у цьому чудовому оповіданні їдиш знову в моді; його викладають тепер у кількох коледжах в різних місцях країни новому поколінню акультурованих євреїв, які ніколи не чули, як ним розмовляють — хіба що зрідка, у вигляді лайок. Але й це мініатюрне академічне відродження їдишу слугує лише нагадуванням про те, що той живий світ, який колись описувала ця мова, зник). Катскільські курорти з оповідання Стенлі Елкіна «Серед свідків» все ще рекламують у туристичному розділі газети «Санді Нью-Йорк таймс», але їхня клієнтура радикально змінилася. І хоча погляди та припущення Генрі Фрімана (уродженого Левіна) в оповіданні Бернарда Маламуда «Діва Озера» на перший погляд можуть здаватися сучасними (космополітичними, свідомо екзистенційними), під цією машкарою сучасності теж приховується світогляд, що походить від культури «старого кварталу» — світогляд, який виник із унікальної гірко-солодкої суміші втрати, ізоляції і тріумфування.

Тож як ми маємо тлумачити Аллегру Гудман і Робіна Гемлі, (…), Мелвіна Букіета та Стіва Стерна, Франсін Проуз, Мішель Герман та ще багато-багато інших, живих і здорових, які пишуть і пишуть свою прозу, перебуваючи у блаженному невіданні того факту, що Ірвінг Гоу оголосив їхню літературу мертвою (або вмираючою) двадцять років тому, коли дехто з них ще вчився у школі? Якщо погодитися з твердженням Гоу, то виникає спокуса вважати їх літературним еквівалентом такої собі зграї курей із відтятими головами, що бігають у нестямі скотним двором, фонтануючи кров’ю, зчиняючи гармидер, — єдині на сцені, хто не чув новини про свою недавню кончину.

Але, звісно, я не погоджуюся з твердженням Гоу (та й він, гадаю, не погодився б, якби був ще живий і мав змогу проаналізувати сьогоднішню картину). Бо мені стало ясно, що перелічені вище автори (а також багато інших, яких я не зміг включити до цієї книжки) добре знають свою справу — вони не лише пишуть як євреї, але й пишуть безпосередньо про своє єврейство — не попри зникнення того, що Гоу визначив як світ, літературну «царину» єврейсько-американської прози, а тому, що внаслідок цього зникнення євреї завжди (принаймні починаючи з руйнації Другого Храму у 70 році до н. е.) писали так, немовби наново відкривали та ідентифікували себе, знову й знову стикаючись із проблемою збереження свого єврейства в галуті — діаспорі. Так само, як Авром Каган, Анзя Єзєрська та інші єврейсько-американські письменники на початку XX століття писали, досліджуючи відчуття ізольованості та відчуженості нових іммігрантів у чужій країні, наступні покоління — спочатку Делмор Шварц, Тіллі Олсен, Бернард Маламуд, Ґрейс Пейлі та Сол Беллоу, а потім їхні молодші колеги Філіп Рот, (…) Сінтія Озік, (…) і Брюс Джей Фрідман — писали, аби наново визначити себе як дітей гетто, здатних вийти за межі довкілля своєї юності. Зараз єврейсько-американські письменники продовжують цей неперервний процес — справжній єврейський процес, до речі, — використання оповідей для дослідження тих самих, старих як світ питань: що значить бути євреєм? Які обов’язки