Міланте Готем - Коли часу обмаль.Спокута, Міланте Готем

Глава 3 -4

3

Постать наблизилась на відстань витягнутої руки. Її балахон був зітканий з непроглядного туману, а силует ні чоловічий, ні жіночий, під світлом місяця створювався. Невидимими руками постать тримала піщаний годинник з білим піском. Туман клубочився та призивав зануритись у нього, віддатися невідомим відчуттям. Проте Арсен не квапився. Хоч від Смерті віяло спокоєм, якого йому не вистачало. Проте не час, ще зарано відправлятись в долини асфоделі. Ще стільки він не встиг  зробити, і це лякало. Він хотів просити вибачення перед тими, кого любив, полегшити життя тих, хто в ньому зневірився.

— Дай мені ще трохи часу, — тихо промовив Арсен, звертаючись до Смерті. — Я хочу все виправити. Не для себе, а для них. Нехай моє серце веде мене, обтяжене, брудне моїми гріхами. Дозволь знайти порятунок в останніх митях життя. Я прагну спокути, — чоловік впав на коліна хапаючись руками за примарний поділ балахона, але той розчинявся в руках. — Я був сліпий, не цінував, що мав, — він прикрив очі,  життя проносилось перед очима барвистими спогадами у сотнях світлин. Арсен жалкував, що не цінував тих, хто був поруч, не цінував кожен ковток повітря та води. Замало говорив теплих слів. Замало просив пробачення. Замало щиро дарував частину себе. Не приділяв достатньо часу сину. Молився не тим богам. А час — найцінніше, що є,  його завжди мало.

Смерть уважно слухала його слова, а потім торкнулася серця чоловіка. Промінь світла огорнув Арсенові груди, він відчув, як гріхи минулого відступили в небуття, розчинившись брудно зеленим заревом. Це був тимчасовий ефект. Смерть зняла тягар, але не наслідки. Арсен мав сам докласти руку, щоб незавершені справи  довести до ладу та отримати жадану спокуту.

«— Пам'ятай, що доля обрана. Живи для того, щоб служити й дарувати золотаве світло від свого серця, але відстрочка не вічна. Я не можу тримати тебе на землі довше трьох місяців. Це проти природного балансу. Однак я дам тобі шанс на спокуту», — пролунав голос Смерті в думках чоловіка,  і постать зникла в променях сонячного світла, залишивши в руках шовкову чорну стрічку.

Після нічного дощу наставав світанок надії.

Арсен відчув, як з кожним кроком зростав його дух, та мотивація, і почав свій шлях до виправлення минулих помилок, знаючи, що тепер у нього є шанс на порятунок.

Володіючи бізнесом, людина мотивована різними факторами. Серед яких особисті моральні принципи, тиск суспільства або навіть власна стратегія щодо збереження іміджу після смерті. Втім, це вимагало сильної особистої відповідальності та внутрішнього усвідомлення того, що це завдало шкоди іншим. Більшість факторів збігались з внутрішніми переживаннями Арсена. Підприємець сфокусувався на тому, що хоче спокутувати провину перед працівниками та залишити людям, з якими йшов рука об руку добру пам'ять про себе. 

Звісно було нелегко знайти кошти та інвесторів в короткі строки. Здавалось, якби не судові зобов’язання, поставлені перед компанією, все б залишилось в підвішеному стані, та не зрушилося з місця.

Арсену Ігнатовичу вдалось створити фонд допомоги, бажаючи покрити хоча б частину збитків, та штрафів. Його новим проєктом стало соціальне підприємство, що наймало постраждалих від його рішень, колишніх співробітників і допомагало їм відновити своє звичне життя, покривало кошти на перекваліфікацію, допомога з пошуком роботи. Хтось отримав робочі місця в фонді.

 Ідея перетворити благодійний фонд в соціальне підприємство давала гарантію, що в майбутньому нові керівники продовжуватимуть допомагати іншим людям, які втратили роботу та мали різні страхи пов'язані з цим. Проте його спроби зустрічали холодне презирство. Не всі приймали допомогу, не вірили в спокуту, а в залишки тієї жадібності, що призвела до їхнього становища.

Ці відмови ламали Арсена, мов холодний вітер ламає сухі гілки. Щоночі він прокидався від тяжких сновидінь, в яких його руки були в крові, а крики розпачу відлунювали в грудях, змушуючи серце битися частіше. Брудні полиски просочувались крізь щілини підсвідомості, нагадуючи про угоду, а потім розчинялись знову.

 Чи вистачить  часу виправити те, що знищив? Чи може коли-небудь вирватись з пекла, яке він сам створив?                                      

 

4

 

Арсен обережно переступив поріг будинку подруги. Штовхнув легенько не замкнені двері, ніби боявся розбудити примару, яка жила в цих стінах. Усі речі наче чекали на когось, хто вже ніколи не повернеться. Жінка, мов тінь, нерухомо сиділа споглядаючи як барабанить дощ. Сиділа біля вікна, не повертаючись, наче знала, що він прийде. В ній було щось настільки жорстоке, як і в тиші будинку, у якому більше не відчувалось життя. Напруга заполонила простір.

— Аліно, я… — він не знав, з чого почати. Слова застрягали в горлі. —

Аліна довго уникала спілкування. Арсен переживав за неї найбільше, бо вважав майже сестрою. Її чоловік Віктор  був не лише бізнес-партнером та юристом Арсена, а і другом. Однак крах компанії довів чоловіка до нервового зриву. Віктор не витримав тиску та судової тяганини, наклав на себе руки. Його знайшли розпластаним на асфальті під вікнами компанії, а на робочому  комп'ютері передсмертну записку. Жінка залишилась сама з дитиною. На той час в неї не було підтримки, а втрата чоловіка при таких обставинах травмувала її. Вона кляла Арсена, за те, що він живий і сміє жити далі, не відчуваючи провини. 

— Я лише хочу допомогти, знаю пізно, я повинен був бути поруч, побачити що з Віктором щось не так, але я замкнувся, зламався. Дозволь мені спокутати хоч частину провини, допомогти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍