Бортоломеа Арес - Зустріч, Бортоломеа Арес

- Я розумію Вас, пане. Мій батько вважається безвісти зниклим вже скільки років серед тих двох тисяч втрачених. – дівчина зробила паузу. — А він, до речі, був єдиний, хто виховував мене. Тому, я знаю і розумію Ваше горе.

Вітер тихо, але протяжно завив їм у спини. Зустрілися дві людини, котрі загубилися у світі, в самих собі. Вони наче були героями з якогось нещасливого роману, блукали; хтось весь час вірив, чекав, а хтось впав духом, опустив руки.

- Ми люди: Ви, пане Марсель і я. Нам дано відчувати біль,стражданя що томлять нас. – тут Аннет зробила паузу, набравши легені повітрям. - Так, боляче втрачати, тих хто був з нами довгий час, кого кохали, з ким були в журбі та в радості. Тих, кому ми віддали частину себе, свої мрії, надії, плани. І раптом щось з’являється, підкрадається так єхидно, тихо, що одним махом відбирає твій єдиний скарб, теплу іскорку життя. І ти, не можеш цьому завадити. Зовсім не можеш. І розуміння цього тебе просто зжирає. Скільки не кричи в пусті стіни дому, вони тебе не обіймуть, не приголублять і не скажуть, що все буде добре, не втішать. Ти залишаєшся сам. Сам із собою, і це – найжахливіша річ. Твої думки, звучать гучніше, аніж твої крики. Твоє серце розривається на шматки, а тіло трясеться від знесилення. Згадуєш веселі моменти, і проклинаєш ті дні, коли ви сварилися – все це як кулі прострілюють твоє тіло наскрізь. І до тебе приходить усвідомлення, що ти просто людина, біологічне створіння, яке просто є наслідком випадкової еволюції. Весь час вважаєш себе винним у всьому. В такі моменти, вже не знаєш, що б було краще, щоб загинув ти, чи… - зробивши паузу, Аннет притихла, піднісши руку до вуст. В її словах чулась якась тяжкість, що більша за ту, котра тягне в безодню океану. Марсель відчував це, від цього по його шкірі пробігся холодок. Чоловік дивився на неї очимаповними сліз, і розумів її так добре, як ніхто інший. Вона розповіла всі ті відчуття, що він переживає і зараз.

- Ви ще молода, а вже пізнали таке. Я теж співчуваю, Аннет. – коротко сказав чоловік. Марселю наче бракувало слів щось ще додати.

- Та знаєте, пане, як говорив мій тато? Треба відпускати минуле, яким би якорем спогадів воно не тягнуло тебе вниз. Кожен новий схід сонця – це нові ти та твоє життя. Ми повинні хапатися за ниточку кожної миті, бо ніхто ніколи не знає наскільки довгою та міцною вона буде. – Аннет поглянула в бік Марселя, а потім на горизонт, який багрянів від сонця. – Я знаю, що мій тато, зробив все можливе, щоб я ось так йшла і раптово зустріла Вас, мала шанс говорити, дихати, відчувати аромати, що заповнюють вулички Парижу, і найголовніше – це те, що ята інші могли жити вільно. І Ви, пане Марсель, також здобули для нас свободу, такою великою ціною. Якби не Ви і схожі на Вас люди, я б просто так не прогулювалася Парижем. Дякую за цю можливість. – дівчина опустила голову, коротко глянувши на свого співбесідника.

- Ви наче говорите про те, як відректися від свого минулого. Так легко проказали це, наче самі ладні все так просто забути. Поставити на цьому крапку. Наче нічого і не було: ні бійні в місті Саар, ні Вашого батька, котрий пішов туди ж, нічого! Ви не вправі все так перекреслити.

Аннет опустила голову донизу, так що шляпка заховала її обличчя, поправляючи мережеву рукавичку. Вона роздивлялася візерунки. А можливо він правий? А можливо ні.

- Знаєте, пане Марсель, чому фенікс для людей такий безмовно прекрасний і притягує увагу кожного? – Анетт кинула погляд на нього з-під шляпки. – Бо він вогненний птах, що підіймається із попелу, раз за разом, після своєї гибелі. Він в незупинному русі – а це те, що людина набуває і втрачає, іноді по своїй волі, а іноді ні. Зрозумійте мої слова, прислухайтесь і повірте мені, пане Марсель. Ми маємо продовжувати жити, радіти, не просто так, а заради сподівань тих, хто бажав нам благополуччя, і у Вашій ситуації також. Ви гадаєте, жінка, котра прожила з Вами шість років, і мала Вашу дитину -  бажала Вам зла? Ви подарували їй нові сподівання, ціль в житті. – Аннет зробила паузу. – Ви не повинні винити себе в їхній гибелі. Вона знала, що і Ваше життя і її з донькою в небезпеці, у будь – який момент хтось міг загинути.

Марсель був охоплений відчаєм. Серце відбивало шалений ритм, що аж стукало у висках. Його долоні почали потіти, а лице розчервонілося. Пройде декілька хвилин - він не стримається, і його крик розлякає все і всюди.

- Пригадайте свою маленьку донечку. І запитайте себе, чи хотіла б вона бачити Вас зараз таким? Подумайте про неї. – Аннет з надією поглянула в бік Марселя. – Я бажала б Вам змінитися і йти далі по життю, зробивши висновок зі своїх помилок щоб не допустити їх в майбутньому. Тому, наберіться мужності, сили та терпіння. Усміхніться. Зробіть це заради донечки. –на лтці дівчини з’явився півусміх*. Вона обережно доторкнулася тоненькою ручкою до його щоки, з надією поглянула. – Ви повинні стати іншою, новою особистістю, що носить ім’я Марсель, рухатися далі, а ту важку книгу свого минулого дбайливо огорнути в чорний шовк і заховати на одну з поличок вашої душі. Йде нова епоха, нові люди, нові Ви.

Він не розумів, що коїться. Її дотик, слова, котрі все гучніше і гучніше відгукувалися у його голові, відбиваючись дзвінким ехом. Марсель наче прозрів. Ніби весь той довгий час, після війни, він не чув, не бачив, не відчував – був лиш ні на що неспроможна, пуста людина. Чоловік зробив глибокий вдих і його легені наповнилися свіжим повітрям, він почав чітко чути гомін людей, що ходять повз них, шум річки й те як цвірінькають пташки. Зміг роздивитися, що захід вечірнього сонця дійсно прекрасний. В його душі начебто заворушився новий паросточок квітки. Його почали переповнювати нові відчуття, від яких він був закритий довгий час. Через хвилину Марсель протяжно видихнув та поглянув на Аннет. Вони зустрілись поглядами. Чоловік не міг зрозуміти, як слова і лиш один дотик незнайомої так вплинули на нього. 

Він вдивлявся в її сірі оченята, обхвативши її руку своєю.Вже як десяток років Марсель не зустрічав такого щирого, ніжного погляду, в якому таїться надія і віра. Його вуста почервоніли і розтяглися в радісній посмішці а на щоках з’явився ледь – ледь помітний рум’янець. Та зрозумівши дещо сором’язливу ситуацію: її жест і погляди, що зустрілися, вони швиденько опустили руки. Їх серця билися, здавалося було чути, в унісон.