Бортоломеа Арес - Зустріч, Бортоломеа Арес

На скільки різні люди можуть мати спільні переживання, а остання сварка може, дійсно, стати останньою. Горе, плач і скорбота… А після - надія, світло і щастя.

***

Франція 50-х, місто Париж. Країна оговталася після страхіть війни. На вулиці була пізня весна і в повітрі панували аромати бузку та парфумів від Coco Chanel, котрі ставали все більш популярними в тогочасних модниць. У переповнених  вуличках міста відчувалася ідилія, люди знову  насолоджувалися життям.

Так, Аннет -  елегантна двадцятип’ятирічна француженка бадьоро стукала туфельками по вуличній бруківці. Блакитна сукня, спідниця якої піддавалася хвильками кожному подиху вітру, придавала тендітності. Стрункість постаті підкреслював  сапфірового відтінку жакет без лацканів*, додаючи шарму позолоченими ґудзиками. Лице, що виглядало із-під тафтового* білого капелюшка, здавалось дещо ляльковим із сірими очима, та її червоні вуста доповнювали цей образ серйозністю. Вона йшла від дому по вечірній набережній Жевр, що веде до мосту Нотр – Дам. Майже кожний крок супроводжувався невимушеним жестом рук в мережевих рукавичках. Пасма білявого шовкового волосся розвіювалися від вітру, тож їх треба було поправляти за вухо і ховати під головний убір.  Колись, в дитинстві, вона з татом полюбляла вечорами ходити на це місце, роздивляючись як золоте сяйво сонця, що відбивається від Сени, обіймає місцеві будівлі разом з їхніми жителями. Тож, вона як по звичній для неї традиції, коли поверталася до роботи, затримувалася тут на кілька хвилин.  Їй подобалося оглядати все з мосту, наче вперше. В такі моменти дівчину переповнювала ностальгія, та раптом її увагу привернув  чоловік у військовому одязі, що сперся на парапет*. 

Він виглядав на років тридцять п'ять, кремезний. Дещо грубі риси обличчя відображали мужність: широке, злегка опукле чоло, орлиний ніс, добре виражені вилиці, тонкі вуста та квадратне підборіддя. Його коротке темне волосся недбало спадало на глибоко посаджені карі очі. Військовий одяг надавав чоловіку суровості. Погони яскраво виблискуючи на сонці, доводили що він був високого звання. Незнайомець вдивлявся в течію річку, опустивши голову:

- Ох, Мері! Як би ж ти тільки знала як я сумую за тобою. А за нашою маленькою Жаннет... Так хочу вас пригорнути до себе, поцілувати. Пригадую: як донечка бігла до мене в обійми, коли я повертався з тривалої служби. Так подобався її щирий сміх. А пам’ятаєш вечори, коли ми збиралися за столиком, що на веранді і пили там чай з вівсяним печивом? Мері, люба моя Мері! Мені не вистачає твоїх зелених очей і ніжного голосу. Я втомився від думок, що ви не поруч зі мною. До сих пір не можу знайти собі місця… - з його вуст пролунав тяжкий стогін. Чоловіку здавалося, що думки окутують і не дають повноцінно дихати, а від спогадів знову стане ком в горлі. Але від такого хаосу переживань, його відволік дзвінкий дівочий голос:

- Тут так гарно! Особливо у вечірній час, чи не так? – захоплююче запитала Аннет у незнайомця, підійшовши до нього. Та той лиш мовчки кивнув. – Мене, до речі, звати Аннет. 

- А мене Марсель. – різко відповів чоловік. Його голос був повний низького баса з охриплістю. В якісь мірі, така відповідь злякала героїню.

- Вас тут раніше не було, пане. Ви вперше на мосту? – притримавши капелюшок від вітру , Аннет поглянула на чоловіка. 

- Я знайшов це місце, коли час від часу бував в Парижі з донькою. Вона завжди мене кликала подивитися на Сену з цього мосту, та я відмовлявся, кажучи, що не маємо часу. Весь час квапив її. А тепер… - в його словах відчувалася якась пекучий біль, і він рукою змахнув сльозу зі щоки.

Чоловік здався їй важкою грудою якихось переживань, думок з минулого. Від нього віяло холодом і смутком:

- Ну що ж Ви, пане? Не варто пускати сльози. – подаючи йому серветку з кишеньки. – Нам варто прогулятися, як гадаєте? Це місце навіює занадто багато спогадів. – взявши Марселя за лікоть вона повела його з мосту.

- "Я б хотіла бути сонечком, татусю. Тоді я могла б проводити час з тобою завжди: в теплі і холодні дні, коли тобі самотньо, коли потрібні обійми. Всюди та завжди, розумієш? Я люблю тебе, тату. Ти – моє безкрає небо, а я твоя денна золота зірочка.", - говорила вона мені так тепло посміхаючись і міцно – міцно обіймала. – розповідав чоловік своїй співбесідниці. - А тепер, я безнадійно вдивляюся в це кляте денне світило, боможливо, побачу, відчую, її - мого маленького, рідного сонечка.

- Мені дуже жаль, пане Марсель. Я співчуваю. – сказала Аннет, сумно кинувши погляд на вулицю по лівий бік, відійшовши від мосту. В недалеко збудованому книжному магазині, виднілися книги добре знаних французьких філософів: Жан – Поля* та Рене Декарта*. Француженка зосередила свій погляд на них. На якийсь момент здалося, що в щойно початій розмові з'явилася якась ніяковілість, і діалог закінчиться. - Мій тато, завжди заохочував мене до читання текстів Декарта, підкреслюючи це тим, що я повинна добре знати аналітичну геометрію* та алгебраїчну символіку. Сказати чесно,- посміхнулася дівчина, — мені були не цікаві ті науки, але я слухалася батька, бо любила його, поважала. Він хотів бачити мене студенткою математичного факультету, а я тишком – нишком мріяла про свою кондитерську. - після цих слів, Аннет відвела погляд попереду себе. 

Теплий, вечірній вітерець обережно гортав хвилі річки, як сторінки книги. Вода приємно шуміла, зливаючись із місцевим лепетом. Сонце палало, позолочуючи все навкруги. Гомін людей додавав масштабності вуличкам, а Аннет разом із своїм співбесідником все ще мовчки йшлидекілька хвилин. Кожен зі своїми особливими думками, спогадами, маленькою, і не дуже, історією власного життя.

- Знаєте, як важко бути людиною? – порушив тишу Марсель. - Та мабуть, знаєте, але не звертали на це уваги. Скільки емоцій, думок, відчуттів, котрі збивають тебе з правильного, як нам здається, шляху. І все це як вулкан – бурлить, горить, кипить аж до болю в тобі… Я обожнював її та здогадувався, що вона, моя жінка, мене не кохає. Та коли дізнався, що вона від мене все ж таки йде... – з тремтінням в голосі продовжив, — Все! Не стало того Марселя, що був колись. Мене наче розуму позбавили. Я ненавидів весь світ, людей, злився. А я був з нею шість років! – голосно проказавши, він поглянув на Аннет. Його грудна клітка нервово то здіймалася, то опускалася, а очі швидко забігали. – Вона покинула мене і перебралася жити в інший дім, неподалік від кордону з Німеччиною. Я наговорив їй поганого, а в той час, вона мені. А потім ця війна. Як сьогодні пам’ятаю: місто те – Саар*, дев’яте вересня 39-го, майже вечір і моя дивізія. Ми пішли в наступ, з ціллю відволікти німецькі війська від польських земель, та не чекали, що ворог буде так оснащений. Вони були сильнішими – нам цього не вдалося. Потім, відмова від будь-яких дій в бік фашистів генерала і разюча новина для мене: будинок, в якому проживали мої дружина та донька, зазнав розрухи від обстрілу з літака… – сказав Марсель, стиснувши зуби до скрежету, — Загинули ні за що.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍