Тигер - Як я став супер злодієм, Тигер

Сторінка 3 

Діма занепокоєно глянув на двері складу, його голос знизився до шепоту, що змусило мене з Веронікою напружено прислухатися.

— Слухайте уважно, — почав він, звертаючись до нас. — Перше, що вам потрібно зробити, це піти додому і добре подумати над нашою пропозицією. Ми розуміємо ваші почуття, але цей шлях небезпечний і вимагає повної впевненості.

Вероніка кивнула, але в її очах відбилася тривога. Вона зрозуміла серйозність ситуації, як і я.

Діма продовжив, простягаючи мені невеликий білий конверт:

— Коли будете впевнені у своєму виборі, відкрийте цей конверт. Там вказано місце, де нас можна знайти. Але не поспішайте — спершу переконайтеся, що це саме те, чого ви хочете. А зараз вам краще піти. Супергерої вже знають про наше місцезнаходження і збираються напасти на нашу базу.

Я схопив конверт, відчуваючи, як його прохолода пробігла по моїй шкірі. Це був перший матеріальний доказ того, що наше життя змінюється. Я відчував, як важкість рішення нависала над нами, і поглянув на Вероніку. Вона зустріла мій погляд, і в її очах я побачив віддзеркалення тих самих сумнівів, що і в мені.

— Ми підемо, — коротко відповів я, ховаючи конверт у кишеню куртки.

Діма кивнув, і ми з Веронікою швидко попрямували до виходу зі складу. Як тільки ми вийшли назовні, я відчув, як напруга поступово відпускає, але страх і невпевненість все ще залишалися.

— Андрію, що ми робимо? — тихо запитала Вероніка, коли ми відійшли на безпечну відстань.

— Я не знаю, — зізнався я, стискаючи кулаки. — Але тепер у нас є вибір. І, здається, ми вже не можемо повернутися назад.

Ми мовчки продовжили йти в напрямку нашого дому, обмірковуючи майбутнє. Всередині мене боролися дві сторони — одна, яка хотіла повернутися до звичайного життя, і інша, яка прагнула справедливості, навіть якщо це означало стати тим, кого колись вважав ворогом.

Вероніка, здавалося, також боролася з цими думками, але вона не сказала ні слова. Конверт у моїй кишені здавався важким, як камінь, і я знав, що це рішення змінить усе наше життя.

Сторінка 4

Вдома ми з Веронікою намагалися вести себе як зазвичай, але внутрішня напруга не давала спокою. Ми майже не розмовляли, кожен з нас заглибився у власні думки. Конверт, який я отримав від Діми, лежав на столі, як тиха загроза, яку ми не наважувалися торкнутися.

Мені здавалося, що час уповільнився. Кожна хвилина, яка проходила, була наповнена тривогою і сумнівами. Ми сиділи за столом, уникаючи один одного поглядами, поки не витримала Вероніка.

— Ми не можемо просто сидіти і чекати, — раптом сказала вона, її голос злегка тремтів. — Це рішення має бути прийняте негайно.

Я поглянув на неї і помітив, що в її очах з’явився блиск рішучості, якої раніше не було. Здавалося, що вона зібрала всі свої сили, щоб визнати цю істину вголос.

— Що ми оберемо? — запитав я, хоч і знав, що відповідь на це питання була б важкою.

— Андрію, ти сам знаєш, що ми більше не можемо жити, як раніше, — сказала вона, потираючи скроні, ніби намагаючись позбутися від важких думок. — Після того, що сталося, я не можу довіряти супергероям. Я більше не вірю в їхню праведність.

Її слова прозвучали як вирок. Вони віддзеркалювали те, що я відчував уже деякий час, але боявся визнати. Наше рішення було майже прийняте, навіть якщо ми ще не вимовили це вголос.

— Якщо ми підемо до них... — почав я, але зупинився, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. — Якщо ми підемо до них, шляху назад вже не буде. Ми станемо такими ж, як вони, Вероніко. Ти готова до цього?

Вона на мить замислилася, але її погляд не змінився.

— Так, я готова, — тихо відповіла вона. — Це не означає, що ми станемо поганими людьми. Ми просто будемо боротися проти системи, яка зрадила нас. Ми повинні змінити цей світ, навіть якщо для цього нам доведеться стати тими, кого інші вважають злодіями.

Її слова мали сенс, навіть якщо вони лякали мене. Я зрозумів, що ми прийняли рішення. Я відкрив конверт і дістав з нього маленький аркуш паперу, на якому було написано адресу. Це був новий шлях, і хоча він був небезпечний і невідомий, ми були готові до нього.

— Ми підемо туди завтра, — сказав я, дивлячись на Вероніку. — Але будь готова до всього. Якщо ми зробимо цей крок, назад вже не буде.

Вона лише кивнула, і ми мовчки погодилися на цей план. Тієї ночі я не міг заснути, дивлячись на стелю і думаючи про те, що на нас чекає. Ми стояли на порозі нової ери в нашому житті, ери, яка могла привести нас до чогось великого... або знищити нас.

Сторінка 5 

Андрію було вісімнадцять років, а Вероніці – сімнадцять. Ми були вже достатньо дорослі, щоб приймати самостійні рішення, але цей вибір здавався надто важким для наших років. Ніч перед прийняттям остаточного рішення пройшла неспокійно. Кожен з нас боровся зі своїми сумнівами та страхами, але ніхто з нас не промовив ні слова. У тиші ночі ми просто чекали на світанок.

Тим часом у штаб-квартирі Асоціації Героїв відбувалася гаряча дискусія. Головний зал був наповнений напругою. Герої, що представляли різні підрозділи, зібралися, щоб обговорити нещодавні події, які кинули тінь на їхню репутацію.

— Як ти міг, Вікторе?! — голос одного з членів асоціації звучав різко та обурено. — Використовувати невинну людину як щит? Це суперечить всім нашим принципам!

Віктор, герой, що був безпосередньо залучений у ті події, стояв посеред зали, схиливши голову. Його обличчя було напружене, але він намагався тримати себе в руках.

— Це було необхідно, — нарешті промовив він. — Ситуація вимагала негайних дій. Я намагався врятувати дітей...

— Ти міг би зробити це інакше! — перебив його інший герой, що стояв поруч. — Ми захищаємо людей, Вікторе, а не використовуємо їх як зброю!

Віктор здавалося, почувався обложеним. Він був одним із найбільш досвідчених героїв, і його рішення завжди поважали. Але цього разу він опинився під шквалом критики, і це його помітно вразило.