роза Елена - Зимовий день, роза Елена

-Я згадала як ми вперше сюди приїхали... Тоді весь будинок був у пилюці А холодильник пустий. А зараз в нас достатньо їжі?

-Достатньо, батьки збиралися тут зимувати, томи набили цілий холодильник і комірку.

-Чому ж вони не тут?- вона сіла за стіл слухаючи Дмитра.

-Ігор запросив їх до себе, запропонував провести новий рік з ним. І знаєш що стало головним аргументом?- чоловік повернувся до неї обличчям і поставив перед нею дві тарілки.

-Що?

-Він сказав що познайомить їх з майбутньою невісткою.

-Хто? Ігор йому ж тільки двадцять?- здивовано запитала вона. Лена добре знала молодшого брата Діми й не могла повірити що такий бабій як він міг робити комусь пропозицію.

-По-перше, не двадцять А вже двадцять чотири. А по-друге, він сильно змінився з того часу, як в нього з'явилася Настя.

-Гаразд, нумо їсти я дуже голодна.

Вони їли А потім пили чай, як колись. А за вікном вирувала непогода.

Після сніданку Діма сказав, що йому треба працювати А Лена залишилася прибирати на кухні А потім перейшла до вітальні, де спочатку дивилася фільм, потім серіал А під кінець дня сіла читати розпаливши камін і всівшись у крісло.

Через декілька годин до неї підсів чоловік. Поставив перед нею чай.

-Дякую.

-Що читаєш?

-Ти таке не любиш,- з посмішкою сказала Лена.

-Значіть жіночий роман,- чоловік теж посміхнувся.

Далі вони пили чай і говорили. Про багато чого. Про друзів, новини, погоду, роботу. Лена розповіла про книгу й фільм який дивилася в день. Діма розповів своєю чергою про серіал який нещодавно додивився. Авжеж детектив. Він їх обожнював.

-Цікаво щоб було якби ми...

Його перебив телефонний дзвінок.

Поки чоловік розмовляв жінка встигла заснути. Авжеж минуло майже пів години, та й пізно вже було. А вона завжди швидко засинала.

Легко піднявши жінку, він переклав її у ліжко й сам пішов спати, трішки засмучений тим що так і не поставив останнього запитання.

На ранок Лені не дуже хотілося спускатися в низ. Вона легко зрозуміла про що хотів запитати Діма. І їй чомусь не хотілося про це говорити, було незручно. Без жодного слова пара поснідала й розійшлася по кімнатах. В основному утікала жінка.

Ввечері Лена вирішила лягти раніше. Все ж постійне уникання забрало багато сил.

Остання що вона пам'ятала, перед тим як її затягли до кімнати й притиснули до стіни, це те що вона спокійно підіймалася сходами та йшла коридором.

-Піймалася,- роздратовано мовив чоловік.

-Діма! Ой налякав! Що ти робиш?- ніяково запитала жінка.

-Тебе ловлю.

-Навіщо?

-А це ти мені скажи. Чого ти мене уникаєш?- весь це й час він не змінював інтонації.

-Я не уникаю,- заперечила.

-Ні уникаєш!

-Не уникаю,- вперто повторювала вона.

-Гаразд,- на його обличчі з'явилася посмішка, як у геєни,- тоді вчинимо так, як колись.

-Ой йой,- злякана сказала Лена,- не треба...

Дмитро підняв жінку й опустив на ліжко, дістав свою краватку й прив'язав нею руки Лени до ліжка.

-Відпусти, це насилля,- очі жінки блищали злістю.

-Так, але ми обоє знаємо правила гри. Я не відпущу тебе поки ти не скажеш в чому проблема.

-Ми можемо так просидіти декілька днів.

-Все залежить від тебе,- він знову посміхнувся.

Чисто з упертості Олена не хотіла говорити, але вже через пів години згадала як це бути прикованою до ліжка. Одне положення, руки які боліли. Все було не зручно. Зате чоловік зручно сидів на стільці й на зле їй в голос читав якусь психологічну маячню.

Її вистачило  ще на годину.

-Досить, прошу тебе я скажу,- попросила вона жадібним голосом.

-Я слухаю,- він поклав книгу на приліжкову тумбу.

-Я зрозуміла що ти хотів запитати вчора вечері. Я знаю що це прозвучить безглуздо, але мені ніяково про це говорити. Трішки страшно і ...

-І... - він підштовхнув її коли мовчання затягнулося.

-Я справді не знаю що між нами, я не розумію що відчуваю.

-Ти пам'ятаєш через що ми розлучилися?

-Ха-ха гарне питання...бо ми почали не розуміти один одного, постійно сварилися і ми вирішили що наші відносини зжили своє?

-Так... Ти замислювалася що було б як би ми розібралися тоді? Можливо сходили б до сімейного психолога.

-Знаєш ні не думала.

-Ми пустили все на самоплив... Погано було?- остання фраза була сказана після доволі довгого мовчання.

-Не знаю,- теж після мовчання продовжила жінка,- спочатку було не звично... Пусто ... А потім звикла..гр-н як все складно,- вона схопилася руками за голову.

-Все просто, нам добре один з одним.

-Добре, але це не значить що ми досі кохаємо один одного. До речі чому тільки я говорю про почуття.

Він усміхнувся.

-Коли ми вирішили зробити паузу я навіть зрадів, але не надовго наступного вечора я замислився.  Що справді нас пов'язуємо? Чому ми сваримося? Хто ми один одному? Ще коханні чи вже просто незнайомці? Ці питання довго вертілися в голові. Коли ми зустрілися я розумів що почуття вже не ті що на початку, але не розумів які саме. Мені здавалося що це найкраще рішення. Нещодавно я замислився над цим. Знаєш, сумно приходити в пусту квартиру. Мені стало цікаво і я звернувся до знайомого психолога. Так от він сказав що це нормально. Закоханість змінюється на кохання. А воно глибше і спокійніше ніж перше. Тим паче секс у нас з тобою не ставав гірше. А це означало що ми досі подобаємося один одному.

-Це не обов'язково, можна спати навіть з не коханим.

-Можна.

-Що ти хочеш від мене?

-Можливо ми спробуємо ще раз?- майже пошепки сказав він.

-Мені треба подумати,- після паузи мовила жінка. Не дочекавшись відповіді вона встала й пішла до себе.

Наступні дні вони не говорили про почуття, але й не поводилися як не знайомі. Пара снідала, обідала, вечеряла разом, вечора також проводили разом, але це швидше були вечора давніх, давно не бачившихся друзів. На наступний день після тієї розмови Дмитру зателефонували, його товариш забрав машину Лени й зараз та на стоянці. Коли минуло 5 днів погода вчухла. Олена попросила дати їй час на роздуми, на самоті. Вони домовилися зустрітися через тиждень.