Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

Сонце, пробиваючись крізь густе листя старого дуба, малювало на випаленому сонцем ґрунті мереживо тіней. У цьому мереживі, наче полонений метелик, тремтів юний Мстислав. Його тіло було напружене, як натягнута тятива, очі спалахували завзятістю. В руці він тримав шаблю – подарунок батька, ковану майстром-зброярем. Кожен рух був відточений, кожен випад – точним, немов удар кобзаря по струнах бандури.

Василина спостерігала за ним, заховавшись за квітучим кущем бузини. Її серце билося в такт ударам шаблі, кожен рух юнака викликав у ній трепет. Пишногруда, з волоссям кольору стиглої пшениці, вона була втіленням юної краси. Але Мстислав, занурений у світ своїх тренувань, ніби не помічав її захоплених поглядів.

Всі його думки були прикуті до іншої постаті – Марусі Чурай. Коли вона з'явилалася біля подвір’я, з коромислом на плечах, наповненим кришталево чистою водою з колодязя, світ для Мстислава зупинився. Його погляд, як сокіл, летів до неї, а серце завмирало від хвилювання. Маруся була старша за нього на кілька років, розумна, талановита, і, здавалося, недосяжна, як зірка на нічному небі.

Василина робила все, щоб привернути увагу Мстислава. Вона виставляла на показ свою пишні груди, грала бровами, намагалася виглядати найкраще, але все було марно. Юнак бачив лише Марусю. Це розпалювало в серці Василина вогонь ревнощів і образи. Вона не могла зрозуміти, що ж такого особливого в тій старшій дівчині, що притягувала до себе погляди Мстислава.

З кожним днем кохання Василина до Мстислава розгоралося все яскравіше, але з ним же розпалювався і біль від нерозділеного почуття. Вона відчувала себе ніби квіткою, що росте під палючим сонцем, але ніколи не відчує його тепла.

×××

Сонце, піднявшись вище, розлило по подвір'ю золоте світло, підкреслюючи контраст між тінями та яскравими фарбами. Василина, схована за квітучою калиною, знову не могла відвести погляду від Мстислава. Сьогодні він рубав дрова, кожен удар сокири по дереву відлунював у її серці. Але його погляд, як і вчора, був прикутий до фігури Марусі Чурай, що знову несла воду з криниці.

Маруся, з її чорними косами і живими очима, була справжнім втіленням жіночої краси. Сьогодні біля криниці її зустріли двоє молодих козаків – Іван Іскра та Гриць Бобренко. Вони були старші за Мстислава, засмаглі від сонця, з яскравими очима, що сяяли від захоплення. Їхні погляди були прикуті до Марусі, вони жартували, сміялися, і здавалося, весь світ для них обертався навколо неї.

Мстислав, спостерігаючи за цією сценою, стиснув зуби. Сокира, яку він тримав у руках, здавалася важчою за звичайне. Злість і ненависть до Івана та Гриця кипіли в його грудях. Він відчував, як його обличчя спотворюється від ревнощів. Як він міг змагатися з цими двома досвідченими козаками?

Раптом з хати вийшла Ліза, старша сестра Мстислава. Вона була висока, струнка, з великими темно-карими очима. Про Лізу ходили різні чутки. Кажуть, вона вміла читати по зірках, знала безліч трав'яних чарів і навіть могла перетворитися на тварину. Деякі стверджували, що її вчила цьому стара відьма Мотря, яка жила на околиці села.

Коли Ліза з’явилася на порозі, на обличчі Мстислава промайнув тінь тривоги. Він знав, що про неї говорять багато поганого, але все одно любив її. Вона була його єдиною родичкою, і хоча їхні характери були різними, він завжди міг на неї покластися.

Василина, спостерігаючи за цією сценою, відчувала змішані почуття. З одного боку, вона раділа тому, що Маруся не звертала уваги на Мстислава, а з іншого – їй було шкода юнака. Вона розуміла, як боляче йому спостерігати за тим, як його кохана фліртує з іншими.

Тим часом, біля криниці розігрувалася зовсім інша сцена. Маруся, в оточенні Івана Іскри та Гриця Бобренка, була центром уваги. Вона сміялася, кокетувала, кидала погляди, що ніби говорили самі за себе. Іван, хоч і намагався приховувати свої почуття, не міг не помітити, як його серце стискається від кожного слова, сказаного Марусею Грицеві.

Гриць, зі свого боку, насолоджувався увагою дівчини. Він був впевнений у собі, жвавий і товариський. Його жарти розсмішували Марусю, а компліменти змушували її щоки червоніти. Іван бачив це все і відчував, як його терзають ревнощі. Але він був вихований так, що не дозволяв собі відкрито демонструвати свої емоції. Він лише стискав губи і мовчав, намагаючись приховати біль, що розривав його серце.

Очі Івана, колись такі ясні і веселі, тепер були наповнені тугою. Він дивився на Марусю, і в його погляді читалася безмежна прихильність і відчай. Але Маруся, здається, цього не помічала. Вона була засліплена увагою Гриця і не бачила справжнього кохання, яке пропонував їй Іван.

Василина, спостерігаючи за цією сценою, знову відчувала змішані почуття. З одного боку, їй було шкода Івана, але з іншого – вона розуміла, що Маруся не варта його любові. Вона вирішила, що більше не буде ховатися і спробує поговорити з Мстиславом. Можливо, їй вдасться відвернути його увагу від Марусі і допомогти йому забути про нерозділене кохання.

Тіні від старих дерев подовжилися, створюючи таємничу атмосферу. Василина, зібравши всю свою відвагу, переступила поріг і опинилася на подвір’ї Мстислава. Серце її колотилося в грудях, як спіймана в павутину муха.

Мстислав сидів на лаві під старим дубом, похмуро дивлячись у далечінь. Його обличчя було похмуре, в очах читалася туга. Василина підійшла до нього і сіла поруч.

"Мстиславе," – почала вона тихим голосом, намагаючись привернути його увагу.

Юнак обернувся до неї, але в його погляді не було жодного тепла. Він просто дивився на неї, мов на чужу людину.

"Я хотіла б поговорити з тобою," – продовжила Василина, намагаючись підібрати правильні слова. "Ти такий сумний сьогодні..."

Мстислав зітхнув. "А що тут веселитися?" – відповів він хрипким голосом. "Коли кохана дівчина віддає перевагу іншим..."

Василина зрозуміла, що він має на увазі. Серце її стиснулося від жалю.

"Мстиславе, я... я завжди була поруч," – прошепотіла вона. "Я завжди тебе слухала, завжди була готова допомогти. Може, ти просто не помічав мене?"