Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Голд поклявся більше ніколи не торкатися жодного слова в тексті Гайнлайна. На той час друга частина вже була надрукована, але третя частина з’явилася в такому вигляді, в якому її написав Гайнлайн, — скороченою для журналу.

З іншого боку, Голлівуд намагався робити вигляд, що Гайнлайна не існує, кілька разів плагіатячи його сюжет. Історія про інопланетян, які ходять непоміченими серед нас, не давала спокою художникам у період Холодної війни, і основні концепції цієї історії часто вважалися суспільним надбанням. Одним із голлівудських малобюджетних режисерів, якого спіймали на гарячому, був Роджер Корман, чий фільм «Пожирачі мізків» вийшов на екрани в 1958 році. Халтурний витвір Кормана зірвав потенційну угоду з іншим режисером, який був готовий заплатити більші гроші. Гайнлайн подав до суду на Кормана й уладнав справу в позасудовому порядку за незначну частку того, що пропонував інший режисер. («Пожирачі мізків» були не останніми «запозиченими» «Ляльководами»: у 1967 році з’явився епізод серіалу «Зоряний шлях»; фільм «Операція: Знищення» явно «надихався» цим романом — і знову без оплати чи бодай подяки Гайнлайну).

Насамкінець Голлівуд нарешті вчинив чесно — купив авторське право і з певною повагою до першоджерела зняв у 1994 році фільм «Ляльководи» «за романом Роберта Е. Гайнлайна». Холодна війна давно закінчилася, Берлінська стіна впала, і шпигуни, якщо такі й залишилися, вивідували тепер на користь Росії, а не Радянського Союзу. Але непомітно вкотре з’явилося нове лихо, і тема «інопланетян серед землян» знову стала актуальною.

Сам роман став класикою, незважаючи на серйозні редакторські правки видавництва Doubleday. Публікація у 1992 році відновленого оригінального тексту освіжила книгу, багато незрозумілих раніше фонових тем проявилися тепер у повному контексті. Разом із тим читачі змогли побачити, про що йдеться, навіть у скороченій версії. Завжди проникливий Айзек Азімов писав Гайнлайну, після того як отримав свій примірник книги від Doubleday (де видавався й він сам):

Мої вітання! Тільки не кажи мені, негіднику, що твоєю головною метою під час написання цієї опери не було побачити, скількома різними способами та скільки разів ти зможеш роздягнути свою героїню.

Так... Але хтось же мав це зробити!

Роман «Ляльководи» присвячений Лертону Блессінгейму, літературному агенту Гайнлайна, чиї перемовини з видавництвом New American Library завершилися угодою про видання цієї книги.

Роберт Джеймс, доктор наук, і Вільям Г. Паттерсон-молодший

Вірджинія і Роберт Гайнлайни у статті журналу «Популярна механіка», 1952 рік

Присвячено Лертону Блессінгейму

РОЗДІЛ 1

А чи були вони справді розумними? Тобто самі по собі? Не знаю, і хтозна, чи зможемо ми коли-небудь про це дізнатися. Я ж оператор, а не лабораторний дослідник.

З радянцями начебто все ясно: здається, вони нічого не винайшли. А просто запровадили комуністичну владу заради самої влади і поширили її, за виразом комісарів, без будь-яких «гнилих ліберальних сентиментів». З іншого ж боку, з тваринами вони повелися значно гірше за тварин.

(Так дивно, що більше ніде не видно собак. Коли ми нарешті поквитаємося з ними, то нам доведеться мститися за кілька мільйонів собак. І котів. А щодо мене, так ще й за одного конкретного кота).

Якщо вони справді не були розумними, то не хотілося б дожити до того часу, коли нам доведеться мати справу з чимось схожим на них і по-справжньому розумним. Бо знаю, хто програє. Я. Ти. І так зване людство.

Для мене це почалося рано-вранці 12 липня 2007 року, коли телефон заверещав на такій високій частоті, що, здавалося, моя голова от-от лусне. Я обмацав себе, намагаючись знайти вимикач, а потім згадав, що залишив його у куртці в протилежному кутку кімнати.

— Та годі тобі, — прогарчав я. — Чую. Вимкни той клятий вереск.

— Тривога, — сказав голос мені у вухо. — Доповідайте особисто.

Я сказав йому, куди він має йти зі своєю тривогою.

— У мене тридобова перерва.

— Доповідайте Старому, — наполягав голос. — Негайно.

Он воно як.

— Іду, — погодився я і сів у ліжку так різко, що аж очі заболіли.

І побачив перед собою якусь блондинку. Вона теж сиділа, витріщившись на мене.

— З ким це ти розмовляєш? — з притиском спитала вона.

Я також витріщився на неї, насилу пригадуючи, що вже бачив її раніше.

— Хто, я? Розмовляю?

Я замовк, намагаючись вигадати якусь переконливу брехню, а потім, трохи розбуркавшись, змикитив, що ця брехня не має бути аж надто переконливою, бо блондинка ніяк не могла чути другу половину розмови. В моєму підрозділі використовується телефон нестандартного типу — для кісткової провідності аудіореле було хірургічно зашите під шкіру тильної частини мого лівого вуха.

— Вибач, люба, — продовжив я. — Мені наснився кошмар. Я часто розмовляю уві сні.

— З тобою все гаразд?

— Тепер, коли вже прокинувся, — все гаразд, — запевнив я її і підвівся, злегка похитуючись. — А ти лягай поспи.

— Ага, — тільки й встигла відповісти вона, і знову засопіла. Я увійшов до ванної кімнати і вколов собі в передпліччя чверть дози препарату «Гіро». Хвилини зо три моє тіло трясло, поки стимулятор приводив мене до тями.

З ванної я вийшов уже новою людиною, принаймні її правдоподібним макетом (імітацією), і зняв із гачка куртку. Тим часом блондинка стиха хропіла.

Моя підсвідомість рвучко покотилася в минуле, і я з жалем збагнув, що мене з тою блондинкою ані біса не єднало. Тож я пішов від неї. У квартирі не було нічого, що могло б мене видати, а тим більше дати їй зрозуміти, ким я насправді був.

До офісу нашого Відділу я увійшов через туалетну кабінку на станції Макартур. Наших офісів у телефонному списку ви не знайдете. Фактично їх не існує. Може, не існує й мене. І все це — ілюзія. Іще один маршрут пролягає через маленьку, наче дупло, крамничку з