Володимир Пірогов - Сад кісток, Володимир Пірогов

Агентка не була впевнена:

— Є ще одна річ, яку я повинна вам повідомити. Ви маєте знати все.

— Яка річ?

— Попередньою власницею була жінка за дев’яносто, і вона померла тут. Це викликає у деяких покупців відразу.

— За дев’яносто? То смерть була природною?

— Можливо.

Джулія насупила брови:

— Вони не знають?

— Було літо. Минуло біля трьох тижнів, перш ніж один з її родичів знайшов...

Голос агентки стих. І раптом пролунав із новою силою:

— Але знаєте, сама земля тут особлива. Ви б могли зруйнувати тут усе. Позбутися мотлоху і побудувати з нуля.

«У такий спосіб світ позбувається старих дружин типу мене, — подумала Джулія, — ми обоє з цим величним, але занедбаним будинком заслуговуємо на краще».

Того ж вечора Джулія підписала договір про купівлю.

Тепер, сидячи на купі землі й шльопаючи комарів, вона думала: «У що я вплуталась?» Якби Річард побачив ці руїни, він би зайвий раз переконався у своїй правоті щодо неї. Легковірна Джулія послухалася рієлторку. Горда власниця купи непотребу.

Вона провела рукою над очима, розмазала піт по щоці. Потім ще раз зазирнула до ями. Як можна було сподіватися привести до ладу своє життя, коли сил бракує навіть на те, щоб посунути одну дурну каменюку?

Схопивши садовий совочок, вона схилилася над ямою й заходилася згрібати ґрунт. Камінь з'являвся, наче верхівка айсберга, про реальні розміри якого можна лише здогадуватися. Можливо, він достатньо великий, щоб потопити «Титанік». Джулія продовжувала рити все глибше і глибше, незважаючи на комарів і сонце, яке люто пекло її непокриту голову. Раптом брила уособила кожну перешкоду, кожен виклик, від якого Джулія ухилялася.

Я не дозволю тобі перемогти мене!

Совочком вона врізалась у ґрунт під камінням, намагаючись звільнити достатньо місця, щоб туди можна було засунути лопату. Волосся падало на обличчя, пасма прилипали до спітнілої шкіри, але вона занурювалася все глибше, шкрябала каміння, викидала ґрунт. Перш ніж Річард побачить це місце, вона перетворить його на рай. За три місяці Джулія зустрінеться з новими третьокласниками. Тож вона має два місяці, щоб позбутися бур’яну, підживити ґрунт і посадити троянди. Річард сказав: якщо вона колись посадить троянди на їхньому подвір’ї у Брукліні, вони від неї помруть. «Ти маєш знати, що робиш», — сказав він. Просто випадкове зауваження, однак воно її вразило. Жінка знала, що він насправді мав на увазі.

Ти маєш знати, що робиш. А ти не знаєш.

Вона впала на живіт і ще раз занурила совочок у землю, але він наштовхнувся на щось тверде. О боже, ще одна брила! Відкинувши волосся, вона подивилася на те, що тепер зупинило її інструмент. Його металеве кінців’я проламало поверхню, і тріщини розходилися від місця удару. Джулія змахнула землю й каміння, оголивши неприродньо гладкий купол. Лежачи долілиць, вона почула, як глухо її серце б’ється об землю, і раптом усвідомила, що дихати стало важче. Але продовжила рити, копала обома руками, пальці в рукавичках шкрябали тверду глину. З’явилася ще частина купола, гладкі напівкулі, з’єднані нерівним швом. Глибше і глибше вона впивалася нігтями, її пульс прискорився, і ось вона дісталася маленької западини, заповненої землею. Стягнула рукавичку і встромила голий палець у збиту землю. Раптом ґрунт тріснув і розсипався.

Джулія хутко звелася на коліна й огледіла своє відкриття. Ниття комарів переросло у пронизливий крик, але вона не відмахувалася від них, бо була надто приголомшена, щоб відчувати їхні укуси. Вітерець розгойдував траву і розносив солодкий аромат дикої моркви. Джулія здійняла погляд на своє поросле бур’янами майно, місце, яке вона мріяла перетворити на рай. Вона уявила сповнений життя сад із трояндами та півоніями, альтанку, обвиту пурпурними клематисами. Тепер, коли вона дивилася на своє подвір’я, то більше не бачила саду.

Вона бачила цвинтар.

— Ти могла спитати моєї поради, перш ніж купити цю халупу, — сказала сестра Вікі, сидячи за кухонним столом Джулії.

Джулія стояла коло вікна і дивилась на купи землі, які, наче маленькі вулкани, росли на її задньому подвір’ї. За останні три дні бригада з офісу медичної експертизи буквально отаборилась у її дворі. Вона так звиклася з їхнім постійним тинянням довкола, тим, що вони весь час заходять до будинку, щоб скористатися туалетом, що їх, певно, бракуватиме, коли вони закінчать свої розкопки і нарешті заберуться геть, залишивши її саму в цьому будинку з його витесаними вручну балками та його історією. Та з його привидами.

Надворі медична експертка докторка Айлс, яка щойно прибула, оглядала місце розкопок. Джулія вважала себе пересічною жінкою, ані дружньою, ані ворожою, з примарно— блідою шкірою та готично-чорним волоссям. Вигляд мала спокійний і зібраний. Джулія замислено спостерігала за Айлс крізь вікно.

— Пропозиція, яку ти щойно побачила, — сказала Вікі, — це не те, на що варто погоджуватися в той самий день. Ти думала, що хтось вихопить його у тебе з-під носа? — вона вказала на перекошені двері підвалу, — вони ж навіть не зачиняються. Ти перевірила фундамент? Цьому будинку, певно, років сто.

— Сто тридцять, — пробурмотіла Джулія. Її погляд все ще був спрямований на заднє подвір’я, де докторка Айлс стояла на краю виритої ями.

— О, люба, — вигукнула Вікі більш м’яким голосом, — я знаю, який це був важкий рік для тебе. Знаю, через що тобі довелося пройти. Я б просто хотіла, щоб ти телефонувала мені перед ухваленням таких серйозних рішень.

— Це не таке вже й погане придбання, — наполягала Джулія, — тепер я маю акр землі. І до міста недалеко.

— І труп на подвір’ї. Це справді допоможе оцінити твою власність для продажу.

Джулія потерла шию, яку раптово звело судомою. Вікі мала рацію. Вікі завжди мала рацію. Джулія подумала: «Я витратила всі гроші зі свого банківського рахунку на цей будинок, і тепер я горда власниця цього жахіття». Крізь вікно вона побачила, що приїхала ще одна людина. Це була старша жінка з коротким сивим волоссям, одягнена в блакитні джинси та важкі робочі чоботи — стиль