Володимир Пірогов - Сад кісток, Володимир Пірогов

одягу, непритаманний бабусям. Ще один дивний персонаж, який цього дня блукає її подвір’ям. Хто були всі ці люди — збирачі смертей? Чому вони обрали таку професію — щодня порсатися в тому, від одного погляду на що більшість людей здригнулася б.

— Ти розмовляла з Річардом перед тим, як купити це?

Джулія лишалась спокійною.

— Ні, не розмовляла.

— Ти чула про нього щось останнім часом? — спитала Вікі. Зміна її голосу — він раптово став тихий, дещо нерішучий — примусив Джулію нарешті обернутись і подивитися на сестру.

— Чому ти питаєш? — поцікавилась Джулія.

— Ви з ним були одружені. Ти не телефонуєш йому час від часу, щоб поцікавитись, чи не перевіряє він вашу пошту чи щось таке?

Джулія опустилася на стілець поруч зі столом.

— Я не дзвоню йому, а він не дзвонить мені.

Вікі не відповіла одразу, просто сиділа мовчки, а її сестра стоїчно дивилася на підлогу.

— Пробач, — нарешті промовила Вікі, — мені справді шкода, що тобі все ще боляче.

Джулія розсміялася:

— Це точно! Мені теж шкода.

— Минуло шість місяців. Я гадала, що ти вже забула його. Ти яскрава, приваблива, тобі слід знову почати жити.

Вікі мала б це сказати. Чорт забирай, Вікі, яка за п’ять днів після видалення апендициту повернулася до зали суду, щоб очолити команду юристів і виграти справу. Вона б не дала такій дрібниці, як розлучення, забрати бодай тиждень свого часу.

Вікі зітхнула.

— Правду кажучи, я подолала весь цей шлях сюди не для того, щоб побачити новий будинок. Ти моя маленька сестричка, і є дещо, про що ти повинна знати. Те, що ти маєш право знати. Я лише не впевнена, як... — вона не закінчила і подивилась на двері кухні, в які хтось постукав.

Джулія відчинила двері й побачила докторку Айлс, вигляд у неї був свіжий, незважаючи на спеку надворі.

— Я лише хотіла повідомити, що моя команда сьогодні від’їжджає.

Подивившись на зону розкопок, Джулія побачила, що люди вже збирають свої інструменти.

— Ви там закінчили?

— Ми знайшли достатньо, щоб визначити, що це не юрисдикція медичної експертизи. Я передаю справу докторці Петрі з Гарварду, — Айлс указала на новоприбулу жінку — стареньку в блакитних джинсах.

Вікі приєдналася до їх бесіди коло дверей.

— Хто така докторка Петрі?

— Судовий антрополог. Вона буде закінчувати розкопки з суто дослідницькими цілями. Якщо ви не заперечуєте, міс Гемілл.

— То кістки старі?

— Це точно не сучасні поховання. Чому б вам не вийти і не побачити на власні очі?

Вікі та Джулія пішли за Айлс. Після трьох днів розкопок яма виросла у великий котлован. Залишки були складені на брезенті.

Незважаючи на те, що докторці Петрі, яка сиділа навпочіпки, було принаймні шістдесят, вона з легкістю підхопилася на ноги і пішла назустріч, щоб потиснути їм руки.

— Ви власниця будинку? — спитала вона Джулію.

— Я щойно придбала його. Переїхала минулого тижня.

— Вам пощастило, — сказала Петрі, і було видно, що вона не жартує.

Докторка Айлс пояснила:

— Ми просіяли ґрунт і знайшли деякі речі. Кілька старих ґудзиків, пряжка з орнаментом, стовідсотково антикварна, — вона потяглася до скриньки для доказів, яка стояла поруч із кістками, — а сьогодні ми знайшли це, — Айлс витягла маленький пакетик із застібкою. Крізь пластик Джулія побачила блиск різнокольорових камінчиків.

— Зверніть увагу на каблучку, — сказала докторка Петрі, — акростичні прикраси були доволі популярними у ранню вікторіанську добу. Назви камінців можуть утворювати слово. Наприклад, рубін, смарагд і гранат англійською могли б утворити перші три літери слова «турбота». Каблучку можна було б подарувати комусь на знак прихильності.

— Це коштовне каміння?

— О, ні. Вірогідно, це просто кольорове скло. Каблучка не має гравірування — це просто прикраса з тих, які масово виробляли в ті часи.

— Є якісь поховальні написи?

— Сумніваюся. Це не традиційне поховання. Там немає могильної плити та залишків домовини. Її просто загорнули у шматок шкіри і прикидали землею. Доволі безцеремонне поховання, якщо її хтось любив.

— Можливо, вона була бідною.

— Але чому обрали саме цю місцевість? Тут ніколи не було кладовища, принаймні згідно з історичними мапами. Вашому будинку десь сто тридцять років, правда ж?

— Його побудовано у тисяча вісімсот вісімдесятому році.

— Акростичні прикраси вийшли з моди у сорокових роках дев’ятнадцятого сторіччя.

— Що тут було до 1840 року? — спитала Джулія.

— Я вважаю, що це була частина власності шляхетної бостонської родини. Більша частина цієї землі була пасовищем. Сільськогосподарськими угіддями.

Джулія подивилась схилом угору, де метелики кружляли довкола дикої моркви та квітучого горошку. Вона намагалася намалювати уявний образ свого подвір’я, яким воно колись мало б стати. Відкрите поле на схилі, що збігає до струмочка в затінку дерев, де пасуться вівці, блукаючи в траві. Місце, де будуть самі тварини. Місце, де про могилу не залишиться і згадки.

Вікі з огидою поглянула на кістки.

— Це — одне тіло?

— Повний скелет, — сказала Петрі, — вона була похована доволі глибоко, щоб зберепися від падальників. Ґрунт на цьому схилі доволі сухий. До того ж, судячи із залишків, вона була загорнута в шкіру якоїсь тварини, а вилуговування танінів сприяє консервуванню.

— Вона?

— Так, — Петрі подивилася знизу вгору прискіпливим поглядом блакитних очей, які мружилися від сонця, — це жінка. Судячи зі стану зубів та хребта, вона була доволі молодою, вірогідно, років тридцять п’ять. Загалом у непоганій формі, — Петрі подивилась на Джулію, — за винятком тріщини, яку ви зробили своїм совочком.

Джулія почервоніла:

— Я вважала череп каменем.

— Це не проблема. Зовсім не важко відрізнити старі та