Володимир Пірогов - Сад кісток, Володимир Пірогов

нові переломи. Дивіться, — Петрі знову сіла навпочіпки і взяла череп, — тріщина, яку ви зробили ось тут, не потемніла. Але бачите тріщину ось тут, на тім’яній кістці? І ось ще одна, на виличній кістці, під щокою. Ці поверхні коричневі, вони потемніли від довгого перебування в землі. Це каже про те, що це преморбідні переломи, а не ушкодження від розкопок.

— «Преморбідні»? — Джулія подивилася на неї, — ви сказали...

— Ці пошкодження майже завжди призводять до смерті. Я вважаю, що це вбивство.

Уночі Джулія не могла заснути, слухала скрипіння старих половиць і мишачий шурхіт у стінах. Який старий був цей будинок, а могила — ще старіша. Коли люди ще тільки збивали докупи ці балки та соснову підлогу, лише за кілька десятків метрів від них труп невідомої жінки вже розкладався в землі. Чи знали вони про це, коли починали будівництво на цьому місці? Чи мала могила якийсь надгробок?

Чи ніхто не знав, що вона була тут? Ніхто не пам'ятав про неї?

Джулія відкинула ковдру і лежала спітніла на матраці. Навіть з обома відчиненими вікнами у спальні відчувалась задуха. не було навіть легенького протягу, що міг би протидіяти спеці. Світляк спалахував і зникав у темряві над нею, самотній вогник кружляв кімнатою, шукаючи шлях до втечі.

Джулія сіла на ліжку й увімкнула лампу. Магічні іскри над її головою перетворилися на звичайного коричневого жука, що літав попід стелею. Вона замислилась, як зловити його, не вбивши. Думала, що навіть заради вирішення долі однієї-єдиної комахи варто було докласти зусиль.

Задзвонив телефон. Одинадцята тридцять, це могла телефонувати лише одна людина.

— Сподіваюсь, я тебе не розбудила, — сказала Вікі, — я щойно повернулася додому після однієї з тих нескінченних вечерь.

— Я все одно не могла заснути через спеку.

— Джуліє, є одна річ, про яку я хотіла тобі розповісти, коли була в тебе. Але через усіх тих людей навкруги не мала слушної нагоди.

— Більше жодних порад стосовно цього будинку, добре?

— Йдеться не про будинок, а про Річарда. Мені неприємно про це казати, але якби я була на твоєму місці, то воліла б це знати. Я б не хотіла, щоб ти дізналася про це від сторонньої людини.

— Дізналася про що?

— Річард одружується.

Джулія стисла слухавку так сильно, що в неї заклякли пальці. У довгій тиші вона почула відлуння серцебиття у своєму вусі.

— То ти не знала.

Джулія прошепотіла:

— Ні.

— Який же він шматок лайна! — пробурмотіла Вікі з такою гіркотою в голосі, якої б стало їм обом, — він вирішив це більше місяця тому, як мені відомо. Особу звуть Тіфані, з однією «ф». Маю на увазі її манірність, розумієш? Не маю жодної поваги до чоловіків, які одружуються з усілякими там Тіфані.

— Я не розумію, як це могло статися так швидко.

— О, моя мила, невже це так складно? Він крутив з нею, коли ви ще були одружені. Чи не він став раптово приходити додому пізніше? І кожного разу це було через його роботу. Я здогадувалася про це. Мені просто бракувало сміливості щось тобі сказати.

Джулія важко ковтнула слину.

— Я не хочу зараз про це говорити.

— А мала б здогадатися. Чоловік ніколи не просить розлучення зненацька.

— Добраніч, Вікі!

— Чекай— чекай, з тобою все гаразд?

— Я просто не хочу розмовляти, — Джулія поклала слухавку.

Довгий час вона сиділа нерухомо. Світляк усе ще кружляв над її головою в марних спробах знайти вихід зі своєї в’язниці. Урешті-решт він мав знесилитися. Потрапивши у пастку, де не було їжі та води, він би помер у цій кімнаті.

Коли світляк підлетів ближче, Джулія впіймала його руками. Обережно тримаючи комаху в жмені, вона босоніж пішла до кухні й відчинила задні двері. Вийшла на ґанок і випустила світляка. Він здійнявся в повітря, його світло не мерехтіло у темряві, єдиною метою комахи була втеча.

Чи розумів світляк, що вона врятувала йому життя? Ця дрібниця мала для неї значення.

Джулія залишалася на ґанку, жадібно ковтала нічне повітря. Думка про повернення до маленької спекотної спальні була нестерпною.

Річард одружувався. На якусь мить повітря застрягло в горлі, щоб зрештою вирватися з риданням. Джулія схопилася за перила ґанку і відчула, як тріски уп’ялись в її пальці.

І я остання, хто про це дізнався!

Витріщившись у ніч, вона думала про кості, які були поховані лише за кілька десятків метрів звідси. Забута жінка, ім’я якої втрачене у віках. Вона думала про важкість промерзлої землі, коли нагорі крутила завірюха, про зміну сезонів, швидкоплинність десятиріч. Біла плоть гнила, а хробаки бенкетували.

«Я, як ти — ще одна забута жінка, — думала Джулія, — і я навіть не знаю, хто ти».

2

ЛИСТОПАД 1830

Смерть приходила разом із мелодійним дзвоном.

Роза Конноллі вже жахалася цього звуку, бо чула його надто багато разів, сидячи поруч із лікарняним ліжком своєї сестри, змочуючи лоба Аурнії, тримаючи її руку та пропонуючи ковток води. Щодня той клятий дзвін сповіщав про прихід священника, який прибував до пологового відділення, щоб причащати та проводити таїнство соборування. За сімнадцять років свого життя Роза не бачила стільки горя, як за ці п’ять днів. У неділю померла Нора, лише за три дні після народження дитини. У понеділок дівчина з каштановим волоссям у дальньому кінці відділення померла одразу після пологів. Не було нагоди навіть дізнатись її ім’я, особливо в цьому гармидері, коли біля неї плакала родина, новонароджена дитина волала, наче її різали, а надворі трунар грюкав своїм молотком. У вівторок, після чотирьох днів лихоманки, яка почалася під час народження сина, Ребекка спочила з миром, але лише після того, як Роза була змушена терпіти сморід, викликаний струпами, які гнили, та