Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Однак, потік не закінчився. І через рік вона дала шанс іншому залицяльнику. Здається, він помер від отруєння грибами.

Після цього, леді Лавінія Фейрфекс з'явилася на черговому заході в чорній сукні. І знову стала головною новиною галасливого міста. Втім, цей вчинок приніс деяке розорення її родині.

Її батько, людина військова і сувора, який за рік до цього, раптом пустився в пригоди в пошуках скарбів у Вест-Індії, але повернувся розчарованим і звинуватив у всьому непокірну дочку.

— Королева Анна позбавила нашу компанію фінансування! Ми майже знайшли той прихований острів! Ми могли збагатити нашу країну і нашу родину!

Він кричав так, що Лавінія закрила вуха руками.

— Заміж! Негайно заміж! Припини себе так дикувато вести! Бери приклад зі своїх благородних сестер і братів! Ти — старша дочка! Кетрін, дорога, — це він звертався до мами, нервово й неохайно облизуючи свої пересохлі від криків губи, — про що ми думали, нагадай, люба, коли віддавали старшу дитину на виховання твоїй тітці? Одинока стара жінка чого могла навчити дитину?!

Далі Лавінія втекла до себе в кімнату. Слухати розмови батьків про її минуле було нестерпно. Вона провела найпрекрасніші тринадцять років під опікою тітоньки Аріель.

Леді Сесіл володіла життєздатним і позитивним характером. Вона кидалася в подорожі й навчала Лавінію розбиратися в травах і звуках природи.

Вони об'їздили цілий світ разом. Особливо багато часу місис Сесіл приділяла Азії, знайомлячи малолітню дівчинку з чудесами, забороненими для появи в Європі.

Тітонька Аріель також обожнювала море і морські подорожі, тож як тільки двері за візником зачинилися, і леді Лавінія залишилася наодинці з собою в елітній розкішній каюті, вона стрибнула на м'які перини ліжка, скинувши брудні туфлі й схопивши подушку, почала радіти, як легко змінила своє життя в таємниці від світського товариства й батьківського контролю.

Коли пролунав корабельний дзвін, босоніж вона зіслизнула з ліжка і кинулася до круглого корабельного вікна, притулившись носом і дивлячись, як сірий сутінковий Лондон поступово віддаляється.

Їй сподобався Лондон із вологими від опадів вулицями, олійними ліхтарями, балами, театральними постановками й солодкими тортами.

Вона полюбила позувати художнику з вологими очима півмісяцями та м'якими кучерями, які повинні були бути шовковими на дотик, але вона не наважилася торкнутися.

Вона полюбила пишні сукні, складні зачіски, від яких болить голова вночі.

Вона зрозуміла своїх батьків і пробачила їх, хоча вони її про це не просили.

Їй подобалося посміятися зі службовців, які пліткували.

Але вона точно була дитиною свободи.

Та й неможливо щиро любити, коли ти знаєш, що позитивної відповіді на іншому кінці не буде. Лондон її не зрозумів і не прийняв. Вона не носила рукавичок. Це був кінець.

Леді Лавінія проводжала Лондон поглядом, у якому казала все: як ніжно я тебе люблю і як щиро я з тобою прощаюся назавжди.

Корабель вийшов із гавані. Вечірній туман сховав порт.

У двері постукали. Гостей "Санта-Марії" запрошували на вечерю.

Леді Лавінія розкрила одну зі своїх важких валіз і витрусила звідти легку сукню. Вона була зовсім скромною, навіть трохи нудною, якби не опущені плечики й широкі рукави, вишиті пелюстками блакитної гортензії. Зовсім не за модою. Трохи застаріла сукня, подарована тітонькою, була як ніщо інше улюбленою для Лавінії.

У цих широких кринолінах із китового вуса вона відчувала себе важкою і неповороткою, а ця майже обтисла сукня сиділа точно по фігурі, але не сковувала рухів.

Покрутившись перед дзеркалом, вона покинула каюту й зайшла до їдальні.

Її осліпив блиск намист на шиях деяких дам. Леді Лавінія навіть не знала, що існують такі величезні дорогоцінні камені. Батько, як військова людина і бувши трохи скупим, не дарував таких розкошів своїм дівчаткам.

Леді Лавінія усміхнулася й стала рухатися між столиками людей, що стрімко об'єднувалися в групи. На кораблі було всього 58 гостей. Дійсно дивовижно мало, навіть місце в першому класі вдалося викупити в день відправлення.

— Час покидати Лондон, так, леді Брудберк, — чоловік із бакенбардами кивав. — Там вже нічого не відбувається. Творчий застій! Тільки й розмов про капітали й капіталізм. Навіть робітничий клас усе накопичує гроші. Навіщо? Щоб померти в подорожі? — Публіка, що зібралася навколо чоловіка, засміялася.

— Щоб відчути свободу. Відчути її на смак, покатати на язику як заморожену воду з присмаком квіткового пилку, що впав на дно келиха, — леді Лавінія самостійно відсунула важкий стілець і сіла поруч із джентльменом із бакенбардами.

За столом запала відчутна тиша, і всі погляди сконцентрувалися на ній.

— Усім потрібен ковток нових емоцій. Багаті не вибирали народжуватися багатими, а бідні бідними. Ви так не вважаєте?

Чоловік із сивим волоссям стиснув губи:

— У будь-якому разі, ми подорожуємо не з останніх засобів до існування, бо подорож  — це розкіш.

— Тоді чому б не платити своїм робітникам більше? Упевнена, у вас є своя фабрика або банк, хоча б слуги вашого будинку. Чому б вам не зробити послугу й не заплатити їм на кілька фунтів більше?

— Фунтів?! — Леді Брудберк схопилася за серце. — Ми відчайдушно сперечаємося з ними про кожен пенні, і ви пропонуєте підвищити заробітну плату на кілька фунтів?!

— Леді, ви подорожуєте одна? — Містер Брудберк зупинив ахання дружини, взявши її за руку, і звернувся до Лавінії, відкинувшись на стілець. — Де ваша служниця? Ви платите їй п'ять фунтів щомісяця? Чи ви приїхали одна, одягнувши цю просту сукню, тому що втратили статки чоловіка, брата чи батька?

Лавінія роздратовано смикнула плечем.

— Я якраз у пошуках, містере. Хочете запропонувати свою кандидатуру? — Вона повернула до нього своє обличчя й широко посміхнулася, злегка клацнувши зубами.

Леді Брудберк схопилася, притиснувши руки до серця. Містер Брудберк насупився і стиснув вилку в кулаці. Тільки джентльмен із бакенбардами засміявся: