Оксана Зоря - У вогні, Оксана Зоря

Радіостанція затріщала і звідти пролунав приємний голос дівчини. 

- Володю, був повторний дзвінок від сусідів з приводу пожежі. Помилилися адресою, горить будинок на сусідній вулиці. 

Олексій зблід, йому стало зле. Він відчув нудоту, і гіркота підступила до горла. 

У кабіні водія настала тиша. Володимир одразу зрозумів, що неподалік будинок його колеги. Адже не раз підвози того додому.  Він підвів погляд на Олексія, який вдивлявся у вікно. Чорний дим хмарою підіймався вгору. Відчувався запах горілого. 

Тремтячою рукою Олексій схопив мобільний телефон Володимира, не питаючи дозволу. Пальці швидко набирали номер Ірини, його дружини.

Притуливши телефон до вуха, він чув гудки, нестерпно довге мовчання. "Абонент не відповідає..." 

Не дослухавши до кінця стандартну фразу оператора зв'язку, Олексій опустив слухавку. Він не знав, що йому робити, думки плуталися у його голові. Він вже бачив дим. Горів його будинок.

Його долоні спітніли. Він зціпив кулаки, намагаючись тримати себе в руках. «Ні, це не може бути…» - пробігла думка, але він уже знав, що не зможе її заглушити. "Мій будинок. Там зараз моя родина."

Він кинув погляд на Назара, який сидів поруч, зосереджений і готовий до будь-якої небезпеки. Олексій намагався виглядати так само, але всередині все кричало. Сили покинули його, ніби піднялася хвиля, що от-от зламає волю.

Пожежна машина загальмувала біля будинку охопленого полум'ям. Олексій силою штовхнув двері й вибіг на вулицю. Вогонь вирував, показуючи всю свою силу. Тріщав шифер, шматки якого відлітали у всі боки. Де-не-де дах починав завалюватися. Жар від полум'я обпікав обличчя. 

Олексій застиг на місці, ніби час зупинився. Декілька секунд він просто стояв, неспроможний усвідомити, що відбувається. Його погляд ковзав по натовпу, що зібрався біля будинку, але ніде не було видно ані дружини, ані сина. Серце калатало в грудях, а кожен удар відлунював болем і страхом. 

Він чув, як його колеги почали діяти, швидко розгортаючи шланги, вмикаючи насоси, вигукуючи накази. Вода з шипінням полилася на палаючий дах. Але всі ці звуки були далекими, ніби з іншого світу.

Вогонь, що виривався з вікон, був усе ближчим, і в Олексія перехопило подих. Невидимий ланцюг тримав його на місці, паралізуючи тіло. Але раптом, ніби хтось обірвав його, Олексій зірвався з місця.

Ніхто не встиг навіть отямитися, як він кинувся прямо до будинку, не зважаючи на крики колег. Полум'я відбивалося в його очах, та він бачив лише одне: свій дім, свою родину, яку мав врятувати. 

- Зачекай, не треба.

Олексій чув голоси за спиною, але не звертав уваги. Він знав, що найрідніші йому люди можуть бути в епіцентрі згарища, і він повинен їх врятувати. Ручка дверей нагрілася, але це не зупинило його. Він різко смикнув двері на себе. Дим хвилею вдарив у обличчя. Олексій без роздумів занурився в ту густу пелену, що пронизувала легені, змушуючи його задихатися і кашляти.  Не в змозі вдихнути, затулив рота рукою. Тепер він пожалкував, що не одягнув респіратор. Аналізувати свої дії не було часу. Він мав знайти дружину і сина. 

У бляклому світлі, що ледь проникало крізь вікна, він ледве міг розрізнити предмети, але  йшов уперед, не зупиняючись.  Кожен крок ставав важчим. Олексій відчайдушно намагався зберігати контроль над собою. Він чув глузливе потріскування вогню, який пожирав його дім, його життя. Десь в глибині кімнати він побачив силует, схожий на людину. Серце закалатало ще сильніше.

- Ірино, - голосно гукнув він. Та ніхто не озвався.

Олексій почав рухатися навприсядки, знаючи, що дим підіймався вгору, і блище до підлоги його мало бути менше. Його легені горіли, кожен вдих здавався випробуванням - гірким і болісним. Він ледве підійшов до фігури, що нагадувала людину. Та коли, нарешті, досягнув мети, реальність боляче вдарила його - це був всього лиш обман зору. На підлозі валялися речі, які з'їдав вогонь, залишаючи за собою лише попіл.

Десь позаду Олексій чув вигуки. Хтось кликав його, пробиваючись крізь хаос полум'я і диму, наближався на допомогу. Якраз вчасно, бо сил рухатися далі майже не лишилося. Ноги ставали ватяними, він відчував запаморочення у голові і нудоту. Занадто довго вдихав дим. 

- Ірино, - з останніх сил крикнув Олексій. Він сперся руками об коліна. Сльози, змішані з потом запекли в очах, все довкола розпливалося, перетворюючись на калейдоскоп вогню і тіней. Він вже нічого не бачив, тільки відчував, як серце калатає в грудях, ніби ось-ось вирветься.

Ніхто не відповідав на його крик; єдиними звуками були тріск горілого дерева і сипучий шум шиферу, що падав з даху. Ця мертва тиша здавалася ще жахливішою, ніж рев полум'я. Олексій витер обличчя рукавом, роззираючись, намагався знайти хоч когось. "Треба йти далі", - лунала думка в його голові.

Нарешті, у задній кімнаті, він побачив те, що змусило його зупинитися. На підлозі лежала його дружина. Вона не рухалася.

- Олексію!

Голос одного з напарників чувся вже блище.

- Допоможи, я знайшов її.

Олексій підбіг до Ірини, схопив її за плечі і перевернув на спину, аби взяти на руки. Яким же було здивування знайти сина. Вона прикрила його своїм тілом. Обоє лежали нерухомо, їхні обм'яклі тіла не подавали ознак життя, дозволяючи вогню, що невблаганно наближався, поглинути їх.