Микола Томащук - Хто там, у печерах?, Микола Томащук

2

Юнаки ввімкнули ліхтарі, що освітили вузький похилий коридор. Шлях вів уперед і дещо вниз. Сашко розвів рухи вбік та вперся ними у протилежні стіни. Стелю теж можна було дістати рукою. Хлопці переглянулися.

 - Йдемо??! – тремтячим голосом запитав Антон.

 - Так, - пролунала відповідь.

Сашко пішов першим, за ним – Мишко, а позаду йшов Антон. Хід поступово звужувався, доки метрів через двісті не перетворився на нору, в яку заледве могла пролізти доросла людина. На щастя, підліткам це вдалося без особливих зусиль, хоча довелося кілька хвилин повзти брудною підлогою та дихати затхлим повітрям із присмаком пилу. Врешті, хлопці вибралися на відкритий простір та озирнулися, присвічуючи ліхтарями. Вони опинилися у величезній, майже круглій залі діаметром не менш, ніж тридцять метрів. Зі стелі висотою метрів зо десять звисали велетенські бурульки, схожі на льодяні.   

 - Ого! Що це таке? – запитав Мишко.

 - По-моєму, їх називають сталактитами[1], - відповів Антон. – Виникають у гіпсових печерах під дією води.

На цих словах з однієї «бурульки» крапля води впала прямо Сашкові в лоба. Від несподіванки він аж стрепенувся. Де-не-де на стінах печери виднілися напівпрозорі кристали. Напевно, то теж був гіпс. У невеликій калюжі у центрі зали копирсалися якісь черви та комахи. Спільною їх ознакою був білий колір і намагання сховатися від світла.

 - Гляньте он туди! – Сашко посвітив ліхтариком у протилежний кінець зали.

Там виднівся досить широкий хід, тому друзі поспішили туди, оминаючи калюжі. Стало холодніше, хлопці вдягнули светри.

«Щось мені не дуже подобається наш похід, - зауважив про себе Антон. – Суцільна темрява, дороги, які ведуть незрозуміло куди. Здається, що ми тут цілу вічність, але годинник показує лише сьому тридцять»

 - Чорт! Що то було? – крикнув Мишко, вказуючи пальцем на підлогу.

 - Не бійся! То якийсь тритон чи щось подібне, - промінь Сашкового ліхтаря впав на саламандру, яка в той же момент утекла. – Штанці не намочив, друже?

 - Дуже смішно! У мене серце ледь із грудей не вистрибнуло!

Друзі продовжували йти, жартуючи та кепкуючи один з одного. Через кілька хвилин хід розділився: один його рукав прямував уліво, інший – вправо.

Шляхом голосування юнаки обрали ліву дорогу і продовжили свій шлях. Через двісті метрів хід повернув різко вліво, через деякий час – вправо і вниз, трохи пізніше – знову різко вліво, перетворившись у вузьку стежину. Справа від неї була глибока яма. Лише уважність та швидка реакція врятувала друзів від падіння.

Стежку біля провалля пройшли дуже повільно та обережно і після чергового повороту зупинилися перепочити. З’ївши по бутерброду і запивши водою, підлітки вирішили йти далі. Антон посвітив уперед, зойкнув і випустив ліхтар із рук…

[1] Мінеральне утворення циліндричної або конусоподібної форми, яке звисає зі стель печер або інших порожнин, чи рукотворних споруд на кшталт мостів.