Alexandra Soroka - Фонтан, Alexandra Soroka

—    Професоре, у нас з’явилася інформація про цікаву місцину в нашому районі, — прочав Микола, — Історичного значення, так би мовити. Навколо неї ще й легенди ходять. — Микола зробив театральну паузу, чекаючи реакції професора. Яка саме місцина і яка легенда, він не знав точно, але грати в цю гру він уже звик — натяки та недоговори. Професор просто уважно дивився на депутата і мовчав. Микола вирішив підняти ставки і продовжив.

—    Розумієте, я дуже люблю наш район і його людей. Але культурних пам’яток у Святочинському не так багато. Хочеться розвинути нашу місцевість, відшукати і показати людям культурну спадщину, прикрасити місце...

Професор мовчав.

—     Може навіть проспонсорувати відкриття районного музею. Як вважаєте, це могло б зацікавити людей?

При словах «музей» очі професора нарешті розширились, і він мимоволі посміхнувся.

—     Бачите, і я так думаю. Але що в нас на районі показувати, я навіть не знаю. Я не історик, розумієте? — Микола посміхнувся і розвів руками. Професор видав слабкий смішок і відповів глибоким баритоном.

—    У Святочинському районі є багато цікавих місцин з історичним значенням. Наприклад, якщо звернемось до III століття до нашої ери...

—    Професоре, — м’яко перебив його Тинченко, підштовхуючи стакан з льодяною водою, — це все правильно і цікаво. Але щоб проєкт з музеєм зацікавив громадськість, треба провести якісну рекламу, дати щось цікаве людям…загадкове…Золото, скарби і таке інше…

Микола був дуже задоволений собою, жадоба всередині його тіла також. Вона відпустила захват і ніжно шкреблася кігтиками по пузу. Професор поправив окуляри, задумався на хвилину, а потім сказав.

—    Була одна легенда... — помічник нахилився ближче, Микола підсунув крісло, — Ну не те щоб легенда...

     — Кажіть, кажіть. Люди завжди любили казки, — підбадьорював професора Тинченко.

—    Раніше ця частина району, — професор встав і підійшов до великої карти позаду депутата на стіні, — підпорядковувалася місцевому монастирю. Монастир отримував допомогу від навколишніх сіл — продукти харчування, одяг та інше. Це називали «на борщі».

Тинченко уважно слухав, не відволікаючись. Жадоба, з кожним словом все більше відпускала зашморг на горлі депутата.

—    Найцікавіше в іншому. Існує непідтверджена теорія про те, що під час набігів варварів у п’ятому-шостому столітті нашої ери, таємний загін варварів проник до монастиря, перебив усіх монахів і заховав награбоване золото на території святилища. Де саме — досі невідомо.

—    Звісно, невідомо, — Микола став дихати повільніше, тіло розслабилося, а спека поступово відступала. На слові «золото» він відчув, як повіяв свіжий вітерець. Жадоба вже не була такою нав’язливою, вона поволі відступала і відкривала величезне віяло.

—    Це все, звичайно, казки і непідтверджені дані. Але вони часто згадуються в історичних джерелах, тож їх можна сміливо назвати «місцевою легендою», — завершив професор.

Віяло розкрилися повністю, торкаючись стелі.

—    І скільки ж того золота, — з щирою цікавістю запитав Микола, — Жадоба, натхнена, посміхнулася і почала махати віялом. Прохолодне повітря оповило депутата.

—    Досить багато, насправді, — професор задумався на хвилину і додав, — за старими записами, хоча дані можуть бути неповними...

Миколу приємно почало морозити. Жадоба ніжно погладжувала його шкіру тонкими пальцями.

—    Під монастирем були довгі тунелі. Ймовірно, ці підземелля були заповнені награбованим золотом і входи до них засипали. З того часу ніхто не зміг їх відкопати. Тому наступні покоління священнослужителів будували корпуси собі над землею.

—    Але це лише припущення, так? — спитав Вадік, недовірливо посміхаючись.

—    Звісно, — серйозно відповів професор.

—    Звісно, — жадібно вторив Микола.

—    Звісно, — схвильовано сказав Вадік і поглянув на боса. Той сидів у кріслі з широкою усмішкою і здавалось, навіть трохи тремтів від холоду.

Микола задоволено дивився на карту.

—    І де, ви кажете, знаходився той монастир? — спитав Микола.

—    Ось тут, — професор ткнув пальцем у карту, — де зараз Фонтан.

******

Через тиждень у соціальних мережах стартувала масштабна кампанія під гаслом «Рятуємо місто від Мафів». На плакатах зображався пихатий вигляд депутата Тинченка. Гасла та пости заповнили інтернет, а громадськість обговорювала це з ентузіазмом. Депутат Святочинського району обіцяв очистити район від «Шанхаю» та «Мафів», і відновити «Фонтан» — важливе культурне місце.

«Я гордий, що мешканці Святочинського району обрали саме мене для цієї місії. Як довго ми будемо терпіти це огидне скупчення "Мафів" біля культурного осередку нашого району? "Фонтан" — це більше ніж просто місце для відпочинку; це частина нашої історії і традицій. Я закликаю всіх підписати петицію до Ради про відновлення цієї пам’ятки. Досить терпіти сміття і бруд — час відновити "Фонтан" Святочинського району!»

В інтернеті гуло від обговорень, соціальні мережі за активною участю ботів розпалювали ажіотаж навколо реконструкції. Микола потирав руки від задоволення, а жадоба сиділа поруч і лагідно посміхалась. Спека бушувала за межами його захищеного простору, не могла проникнути всередину.

Депутат Микола Тинченко більше не існував як окрема особистість. Тепер його місце зайняла лише жадоба. Вона вміло одягла м’ясний костюм, звикла до нього і повністю інтегрувалася у світ людей. Тинченко? Йому було добре. Тепер йому завжди буде добре до самої смерті. Жадоба віддано піклується про свою здобич ніжною і беззаперечною любов’ю. Вона турбується про свого власника по-іншому, ніж будь-хто. Кохає його ніжно, зігріває, коли холодно, і надає бажану прохолоду, коли жарко. Варто лише один раз впустити її всередину, відчинити серце, і вона буде піклуватися про вас до самого кінця вашого життя.