Alexandra Soroka - Фонтан, Alexandra Soroka

Як боярин золото у Фонтані шукав

Оповідання

Фонтан

Автор: Олександра Сорока

Жанр: гумор, фантастика

Анотація: Як боярин у фонтані золото шукав.

 

 

В губернії К., що над Дніпром, депутат Тинченко важко йшов коридорами управлінських залів. Піт від нещадної липневої спеки поливав його масне обличчя, а живіт тяжів з кожним кроком, тягнучи «слугу народу» вниз.

—    Коли вже цей кондиціонер відремонтують? — бурчав він, прямуючи до вбиральні.

—    Микола, це ти? — звернулись до нього з пісуарного кутка.

—    Петрович? — здивувався Тинченко.

—    Я! — радісно відгукнувся Петрович, обтираючи руки об штани.

—    Як ти тут? — Тинченко був не в захваті бачити колегу по цеху.

—    Купив округ. Дітям на морозиво вистачить. Тепер тут буду, — відповів Петрович, посміхаючись, ніби показуючи, що не лише Тинченко може тут годуватись.

—    А в Вінницькій вже нічого не купити? — запитав Микола.

—    Є тут справа цікава, грошова, — відповів Петрович. Хоча Петрович викликав у нього недовіру, переїзд колеги сильно не лякав.

—    До речі, — сказав Петрович, — ти можеш мені стати у пригоді. Святочинський район твій?

—    Мій. Що потрібно?

—    Є там цікава місцина… — почав Петрович, але раптом замовк і витягнув телефон. — Мені треба йти, вибач, поговоримо пізніше.

«Цікава місцина в моєму районі?» — подумав Тинченко, перебираючи можливі об’єкти в голові. Микола знав всі рибні місця і сильно здивувався. Кондиціонер знову заклинило і він замовк. Депутат поморщився і вже було відкинув роздуми, але раптом його охопила думка: «А що, якщо Петрович не жартував і хоче скористатися моїм?»

Жадібність, ця клята гарпія, супутниця життя депутата Тинченко схопила його за горло і повисла здавлюючі зашморгом. Він різко вибіг в коридор і помчав за Петровичем з усіх ніг. Догнавши запитав.

—    Слухай. Петровичу, ти ж знаєш що я тут все можу. Скажи мені, яка місцина тебе турбує, все вирішимо, —почав Тинченко, переводячи дихання.

—    Та є там одна легенда… — почав Петрович прижмурюючись, але потім знов прикусив язика і дав відмашку, — Забудь, Миколо. То певно просто балачки. Спека неймовірна сьогодні, певно мені трохи голову напекло і я починаю вірити у всілякі казочки.

Петрович швидко попрощався і нирнув в кабінет приймальні.

Тинченко лише прикусив язика, але робити було нічого. Жадність стиснула горло сильніше, впилась гострими кігтями у нутро і вже пустила корні. «Як Петрович не йшов на контакт, треба копати самому. Легенда кажете…», — подумав він і витер хустинкою свіжий водопад на шиї.

Наступного ранку Микола одразу викликав помічника до кабінету.

—    Що ти знаєш про місцеві легенди? — запитав депутат.

Помічник трохи розгубився, але все ж невпевнено відповів.

—    Які легенди?

—    Стародавньої Греції, чорт забирай! Які легенди! Про нашу губернію К., про її легенди знаєш?— Микола роздратовано поглянув на помічника.

—    Є кілька… — помічник задумався, — наприклад, про Лису Гору, про відьом і таке інше…

—    Які відьми, Вадік? Які відьми! — Микола почав червоніти від злості, але ще стримувався. Помічник замовк і опустив голову.

—    Мене не цікавлять твої відьми. Мене цікавлять реальні легенди. Особливо про наш район, про золото, скарби, гроші. Ти знаєш щось?

 Помічник поглянув на депутата здивованим поглядом. Він згадував, скільки чашок кави вже заносив босу зранку, і намагався визначити, чи пив той сьогодні.

—    Ну… — помічник нахилився і розширив ніздрі, — є один знайомий професор історії. Але чи знає він щось конкретне про Святочинський район, не можу сказати.

—    Давай його сюди, швидко! — наказав Тинченко.

Помічник кивнув і вийшов з кабінету, підозріло оглядаючись на боса.

 

В голові крутилися дивні думки. Гаряче повітря з вулиці ввалювалося в кабінет, перетворюючи колись комфортабельні апартаменти на суцільну сауну. Жадоба, постійна супутниця Тинченка, була його вірним другом протягом усієї кар'єри. Завдяки їй депутат постійно піднімався вгору. Жадібність не застилала йому очі; він чітко бачив, де можна красти, а де слід відступити. Ніколи не переходив межу. Але сьогодні спека розбудила всередині справжню жагу до збагачення. Вона обпікала і жарила нутрощі. Жадоба підігріла нутро і підступила до горла. Він випив стакан льодяної води і відкашлявся. Спека плавила мізки.

 

Через дві години помічник невпевнено завів до кабінету чоловіка років сорока у потертих джинсах, сірій футболці з плямами поту під руками та класичних квадратних окулярах на худому обличчі.

—    Професор Яблонський, — представив помічник свого знайомого, — спеціаліст з історії, особливоісторії губернії К. Він писав дисертацію про древні артефакти часів Київської Русі. Пам’ятаєте, коли будували той будинок на «пішохідці»?

Микола кивнув і обтерся хустинкою. Спека пекельним повітрям дихала  спину.

—     Це професор Яблонський, який керував розкопками під час будівництва. Знайшов сліди перебування воїнів та артефакти...

—     Добрий день, — професор подав руку, Тинченко ввічливо потис її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍