Анастасійка - Так, як вони, Анастасійка

Намагаючись не панікувати, Христина попрямувала в сторону виходу, але вогонь вже її випередив. Дівчина не очікувала, що він настільки швидкий, дарма що тривожна людина мала б знати: недооцінити ворога означає привести себе до смерті. Вогонь обпікав обличчя, очі пекли від диму, а легені ледве виконували свою основну функцію. Христина оглянула приміщення і миттю пошкодувала, що обрала саме штори в цьому залі: до вікна вона потрапити не зможе, а в службовому приміщенні стоять решітки. Дівчина прикрила ніс рукавом та почала шукати телефон, але паніка не давала зосередитись. Страх, що пристрій вже давно у вогні сковував її із шаленою швидкістю. Стало зрозуміло, що живою вона звідси не вийде.

Нічого кращого, ніж заховатись від вогню у службовому приміщенні, Христині на думку не спало. Зачинивши за собою двері, вона побігла відчиняти вікно. Ламати залізні ґрати не було сенсу, тож дівчина просто сіла під вікном, підібгавши ноги та обхопивши їх руками. Паніка сходила нанівець і лише зараз вона зрозуміла наскільки виснажена. Дим поступово проникав у приміщення, зменшуючи видимість. Вікно було недостатньо великим для нормального провітрювання. Подумавши про це, Христина усвідомила, що не змогла б пролізти у нього навіть за відсутності решітки. Темрява поглинала її, витісняючи всі залишки свідомості. Розуміючи безвихідь ситуації дівчина просто піддалась.

Очі Христини засвітило світлом, знадобився час, щоб звикнути. Дівчина оглянула кімнату: білі стіни, де-не-де з тріщинами, закрите вікно з решіткою, тумбочка та більше нічого. Нічого, окрім ліжка, на якому вона лежала. Христина спробувала встати, але спроба виявилась невдалою. Як і декілька наступних, аж поки до неї не дійшло – ремені тримають тіло прикутим до ліжка.

Двері зі скрипом відчинились. У кімнату зайшла приязна жінка в білому. Її волосся було світлим, а шкіра чистою, як в ангела. З такої відстані Христина не могла роздивитись колір очей, але була переконана, що вони блакитні.

- Ви прокинулись? Як почуваєтесь – її голос звучав ніжно, навіть якось по-материнськи.

- Де я? – з цими словами дівчина відчула як важко їй розмовляти. Горло ніби напхали розпеченим вугіллям. Тоді вона зрозуміла, що це точно не рай, а приємна жінка не ангел.

- Ви знаходитесь у безпечному місці. Все буде добре, я тут, щоб допомогти вам.

Христині думки ще не проясніли, та зі слів жінки-ангела дещо вона таки зрозуміла.

- Це психіатрична лікарня, так?

- Так.

- Чому?

- Ви наразили себе на небезпеку. Ми проведемо оцінку вашого стану та зробимо все, щоб допомогти вам.

У Христини в голові спалахнули спогади. Запальничка. Штори. Вони знають, що це невипадковість.

Дівчина відвернула голову від лікарки, щоб подивитись у вікно. Всі епізоди життя дівчини промайнули короткими спалахами у пам'яті. Дитинство, проведене з батьками у кафе. Те, як тітка з дядьком без зайвих пояснень зібрали її речі й забрали до себе. Дзвінок з лікарні. Похорон. Кав'ярня у спадок. Нездійснені мрії. Декілька хвилин в кімнаті було тихо, поки на обличчі Христини не з'явилась слабка усмішка.

- Я не закінчила так, як вони.

Кінець