Юлія Лаба - Дівчата, Юлія Лаба

П’ять — ця цифра з блакитного пластиліну і пахне пластмасою. А двійка з жовтого піску. Цікаво. Сьогодні вівторок, і він теж жовтий. Може, тому він другий день?

— Це добре, — всміхаюся.

— Серйозно, він один з найкращих нейрохірургів України, і ми навіть трохи дружимо.

Дружба — це слово смакує, як згущене молоко.

Я ледь стримую себе, аби не запитати, чи уявляє вона кожне слово, яке каже, так, як я? Чи змальовує картинку на кожну фразу, речення? Як їй це все пахне, чи не подразнює шкіру? Але не питаю. Я більше ні в кого про таке не питатиму. Не хочу бачити колючі погляди та посмішки, від яких жовч підступає до горла. Більше не хочу чути перешіптування за спиною, бо воно гидкими комахами заповзає мені під одяг. Більше не хочу чути «з тобою щось не так», бо й сама знаю.

Тож я просто всміхаюся.

— Все буде добре у будь-якому випадку.

— Не смій думати про погане!

А хіба смерть — це погано? Смерть — це просто факт. У смерті є багато мелодій. Цікаво, яка з них моя? Я на мить прислухаюся. Моя смерть має звучати, як Desert Rose. І прийде вона до мене не в чорному плащі, а в сукні з павутини. Я її не боюсь. Конкретно зараз я боюсь зовсім іншого. Не підтвердження паршивого діагнозу, який дає мені дуже мало шансів на виживання. І навіть не того, що лікарі так і не знайшли причину безпліддя, бо їхню увагу відвернуло дещо «цікавіше». Я боюся, що на тому клятому МРТ вони побачать, яка я ненормальна. Вони ж можуть це побачити?

— А що вони можуть побачити? — питає Зухвала, вигинаючи брови.

Те, що твориться в моїй голові.

— Боїшся, що на знімках мозку буде видно кімнату з вітражним вікном, диван з маленькими подушечками різних форм та кольорів і…

І кілька версій мене, з якими я постійно розмовляю. Саме так.

— Ми не твої версії. Ми — це ти. Різні частинки тебе, — каже Споко.

А як пояснити маєток, диван? Галюцинації?

— А слово «фантазія» ми більше не використовуємо, нє? — Зухвала цокає язиком і закочує очі.

Фантазія — це слово має форму необробленого кристала, всередині якого клубочиться різноколірний дим. Здається, саме цим димом пахне слово «божевілля».

— А я люблю цей дім, — зітхає Уява, обіймаючи пухнасту небесно-блакитну подушку. — Тут затишно. Безпечно. І завжди можна зробити перестановку.

З нею я спілкуюся найчастіше. Це вона створила той вітраж. Вона любить розповідати історії про людей, які проходять повз мене на вулиці. Вона режисер всіх фільмів, за мотивами книжок, які я читаю. Вона створює кліпи до моїх улюблених пісень. Вона розповідає мені перед сном дивовижні історії про казкові світи фантастичних створінь. Не знаю, як і коли вона це робить, та я певна, що це вона забарвлює для мене цифри й букви. Це вона надає словам форму, текстуру та запах. Ох, вона ніколи не відпочиває.

— А як пояснити те, що ти бачиш у темряві? — запитує Тривога.

Це питання прискорює моє серцебиття.

Ті зображення інші. Фантазії живуть десь в районі потилиці, а Світ у Темряві… Він, як екран перед очима. Наче 3D фільм, який дивишся вперше. Неможливо передбачити сюжет. Нема пульта, щоб перемкнути канал. Я бачу те, що бачу, і ніяк не можу вплинути на це. Часом все починається з якогось незрозумілого візерунка, тріпотіння листочків на дереві, коливання високої трави від вітру. Я наче в невагомості. Літаю. Чи то пливу? Та щодалі просуваюся, то більше бачу. Пейзажі, міста, села. Кімнати, в яких я ніколи не була. Люди, яких я ніколи не бачила. Вони займаються своїми справами і, зазвичай, не помічають мене. Та іноді хтось-таки підніме голову й погляне на мене здивованими чужими очима. Вони мовчать, тільки спостерігають, як я пливу далі. Може, це і є галюцинації?

— Або просто різновид фантазії, — каже Споко, вмощуючись на підлозі біля канапи.

Що б це не було, та воно припинилося. Востаннє спостерігала за Світом у Темряві майже шість років тому, в сімнадцять. Може, переросла?

— Я скучила за тим світом, — сумно всміхається Носта, перекладаючи дрібнички в старому серванті.

Здається, всі дівчата спокійні. Тільки Тривога міряє кімнату широкими кроками. Та вона завжди така.

— Зосередься, до тебе звертаються, — хапає мене за плечі Увага й легенько трусить.

Що? Кілька разів кліпаю. Якась жінка простягає мені великі навушники. Коли я встигла зайти в кабінет? Не знала, що ми будемо музику слухати. Якусь мить радію. Високий чоловік із серйозним виразом обличчя пояснює, що зараз буде. Переводжу погляд на велетенського бублика. Такі апарати я бачила лише в кіно. Шкіру поколює від передчуття чогось нового. Хтось за склом жартує про піддослідного кролика. Мені подобається жарт. Подобаються кролики.

Лягаю. Мене просять не ворушитися й намагатися ні про що не думати. Оце вже навряд. Голка м’яко проколює шкіру. У вену вводять контрастну рідину. Починається процес. Космічні звуки заспокоюють. Заколисують. Я таки слухаю музику. Підступна Уява змальовує ситуацію, де мені кажуть: «Вибачте, але у вашому черепі ми мозку не знайшли». Хочеться реготати на весь голос, та я пам’ятаю, що ворушитися не можна. Дівчата, припиніть свої жартики.