Юлія Лаба - Дівчата, Юлія Лаба

Божевілля — це слово пахне димом. — Про що задумалася? — питає та, чиє ім’я лоскоче, як шершавий язик кота. На відміну від інших, вона реальна. — Та так, ні про що, — всміхаюся. Мабуть, не варто казати про голоси в голові та реінкарнацію на території Інституту нейрохірургії.

Все в моїй голові

Київ гримить двигунами, шепоче вітром та пхинькає людськими розмовами, коли я зупиняюсь і спираюсь на жовту стіну. Сонце приємно обпікає шкіру. Від насолоди на мить заплющуються очі. Повільний вдих і видих. Якщо реінкарнація існує, то минулого разу я жила там, де завжди тепло. Мабуть, серфила десь у Каліфорнії.

— Ми боїмося глибини та акул, — шепоче голос на краю свідомості. — Навряд чи ми вибрали б собі такий вид розваг, навіть якби жили поблизу океану.

Так, навряд. З іншого боку, глибина захоплює мене рівно настільки ж, наскільки й лякає. За умови, якщо вона синя. Може, мій страх — то відлуння попереднього життя? Не виключено, що минулого разу воно цим і закінчилося — акула затягла на дно.

Бррр… Попри незвичну для травня спеку, по хребту пробігає мороз, а волосинки на руках стають дибки. Треба подумати про щось приємне. Я ж не могла принести з минулих життів лише страхи та фобії?

— Це ти хрущам скажи, — хихоче котрась із дівчат у моїй голові.

Фу! Х-р-у-щ! Назва цієї твердокрилої комахи звучить, як розкол черепа. Богомоли та сарана відчуваються, як поріз на пальці від гострої трави. Мухи — як прилипла до стопи чужа розтоплена на сонці жуйка. На язику з’являється присмак кінзи, запах якої страшенно нагадує роздавленого смердючого жука на черешні. Припиніть ці відчуття! Дівчата замовкли. Та я гіпокампом відчуваю, як вони закочують очі. Мої очі. Мабуть.

Так, треба викинути з уяви всю ту гидоту. Що я люблю? Музику. Може, я жила в Древній Греції та грала на кіфарі? Вона звучить, як струмок. Або ж я витанцьовувала під гітару в сонячній Іспанії. Іспанська гітара пахне мандаринами. Якщо вже про музичні інструменти, то, може, ситара, бансурі чи мриданга? Мриданга — це слово відчувається, як той самий «тьох» серця, коли розумієш, що закохалася. А як називаються ті музичні інструменти, що відчуваються, як тремтіння землі? Як гарячий пісок, що набираєш в кулак, а потім повільно сиплеш собі на ноги. Пам’ять мовчить. 

Ох, музика. Є в ній щось божественне. В раю мусить лунати музика, інакше це не рай. Тілом розливається ледь відчутна вібрація. Все довкола тремтить, як міраж. У наступному житті я всміхатимусь від звуків трембіти та цимбал.

Цікаво, звідки я знаю, які струни на смак?

— Були часи, коли ми багато чого пробували на смак, — каже Цікавість, всміхаючись кутиком моїх губ.

Ми. Як давно я думаю про себе в множині? Може, у мене роздвоєння особистості? Як у фільмах про серійних вбивць. Щось таке я дивилася зовсім недавно. Як же називався той фільм? Крутиться на язику і смакує, як суха вишнева гілочка.

— «Гра у хованки», — підказує Пам’ять. — Ми дивилися його минулого тижня. І не роздвоєння особистості, а дисоціативний розлад ідентичності. Ми читали про це статтю у тому журналі…

Ну, якщо вже вона не пам’ятає назву журналу, то я…

— Нє, тобі таки треба зробити те МРТ, бо ти заганяєшся, — зітхає Зухвала. — Припини відокремлювати нас, бо це й справді тхне божевіллям.

Божевілля — це слово пахне димом.

— Про що задумалася? — питає та, чиє ім’я лоскоче, як шершавий язик кота. На відміну від інших, вона реальна.

— Та так, ні про що, — всміхаюся.

Мабуть, не варто казати про голоси в голові та реінкарнацію на території Інституту нейрохірургії. Особливо, коли чекаєш на МРТ головного мозку. Особливо, з тим діагнозом, який нашкрябала повільна пухкенька жіночка після КТ.

— Ми не голоси, бо ти не чуєш нас фізично, — каже Споко. — Це твій голос. І ти контролюєш його. Тож, це трохи відрізняється від тих трилерів, які ти любиш дивитися.

Вона ніколи не переконує, лише перераховує факти й часто зрушує плечима. Моїми плечима. Здається.

— Не переживай. Все буде добре, — каже дівчина у білому халаті медсестри, чиє обличчя майже такого ж кольору.

— Я й не переживаю, — кажу. Споко зрушує моїми плечима.

У нас ще є двадцять хвилин, тож продовжуємо стирчати на вулиці. Всередині надто сильно пахне неміччю. Повз проходять люди. Хтось питає дорогу, та, на щастя, не в мене. Добре, що поруч дівчина в медичному халаті. Я не боюся людей, але мені важко з ними розмовляти. Думки постійно перескакують з одного на інше. Я гублюся в кольорах та формах. Запахи відвертають увагу. Мені важко слухати. Це забирає так багато енергії. Краще б вони писали мені листи. Я люблю букви на папері. Там вони стабільні, заземлені. Реальні.

Подруга вже всьоме поглядає на годинник. Чого вона так метушиться? Це псує її мелодію. Зазвичай вона звучить, як La Isla Bonita Мадонни. А зараз, у її погляді я чую Frozen. Час від часу вона тривожно зиркає на мене. Її турбота схожа на статичну електрику. Вона тягнеться до мене тоненькими ниточками, лоскоче.

— Я вчора говорила з нейрохірургом, — вона затинається і голосно ковтає. — Можна зробити операцію.

Операція — це слово з червоного скла. Он воно, у вітражній шибці на першому поверсі мого ментального маєтку.

— Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — нервує. — Але він оперував тих, кому давали не більше двадцяти відсотків. Вижили, одужали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍