Сергій Клемін - Непроханий гість, Сергій Клемін

Фостер щиро посміхнувся. Шапіро підійшов до нього і схопив за плечі. Гнів гостя наростав. Він почував себе пороховою бочкою. Тільки зараз він звернув увагу, що всі полярники ходять босоніж. Вони й учора не одягали взуття.

– Чому ви не виходили на зв’язок? Що тут відбувається? Що тут, чорт забирай, відбувається?

Риба раптово перестала сипатися з неба. Настала тиша. Фостер, не відводячи очей від погляду Шапіро, спокійно підняв палець вверх.

– Його звуть Абаддон, – сказав він. – Абаддон подарував нам рибу.

– Який ще Абаддон?

– Абаддон – це наш великий друг. Скажу більше, він наш бог. Він чує нас. Він спілкується із нами. Він попросив його так називати.

– Що за маячню я чую? Який ще бог? Звідки?

– З космосу. Він прибув, щоб допомогти нам. Він живий і він творить чудеса, – спокійно промовив Фостер. – Ось, подивися й сам переконайся, що я говорю правду.

Фостер нахилився, підхопив грудку снігу, зліпив сніжок і щосили кинув високо вверх – у блакитне небо. Всі інші припинили роботу і, наче по команді, підняли очі в бік невеликої хмари. За хвилину звідти, з небесної порожнечі, наче бумерангом, прилетів другий сніжок. Він упав прямо до ніг приголомшеного Шапіро та спокійного Фостера.

– Він іноді любить пограти з нами, – пояснив Тейлор, збираючи рибу в відро. – Він, як дитина. Але він нас любить.

Раптом за плечима Шапіро виросла фігура геолога Вотсона. Він тихо сказав, що звідси неможливо вибратися самостійно. Абаддон суворо заборонив залишати це місце. Там за горизонтом – лише вічний холод і біла імла, яка занапастить кожного, хто наважиться втекти. Вотсон дружньо поплескав його по плечу і пішов далі збирати рибу.

– Та ти не хвилюйся, – трохи усміхнувся Фостер. – Тут ти у безпеці. Абаддон дбає про всіх нас. Він знає кожного за іменами.

Шапіро мовчав, наче комок застряг у його горлі. Він зовсім не знав, що відповісти. Але в одному Вотсон мав рацію, звідси неможливо втекти. Найближчий табір канадських полярників знаходиться за гірськими хребтами за сотню миль звідси. Пішки туди не дістатися. Можна потрапити в снігову бурю та загинути. Однак можна почекати декілька годин і вночі сісти на снігохід. Їх тут три. Потрібно вивести з ладу перші два, щоб ті не кинулися на них у погоню. І ще треба добре заправити третій, щоб у дорозі не потрапити в неприємну ситуацію.

Увечері вся команда полярників дружно зібралася за столом. На вечерю були страви із смаженої риби з різними гарнірами. Звідкись з’явилося вино, яке розливалося по кухлям. Багато вина. Зібравшись з думками і обвівши всіх присутніх важким поглядом, Фостер почав говорити.

– Ми живі завдяки милості великого Абаддона. Ми п’ємо за твоє здоров’я, друже! – всі, хто сидів за столом, схвально кивали головами, крім Шапіро. – Для нашого неофіта я хочу дати коротке пояснення того, що тут сталося. Абаддон – бог для всіх нас, він з’явився зовсім недавно і докорінно змінив наше життя. Він живий, він спускався і розмовляв з нами. Ми – його благословенні діти. Він дав нам хліб насущний та вино. Ми вчора благали його примножити рибу, і він примножив. Він захищає нас від снігових буранів та піклується про здоров’я кожного з нас. Іноді він може поводитися шалено, але це все дрібниці, адже його любов велика, а його милість не знає меж. Що я хочу сказати нашому неофіту: будь з нами, і люби Абаддона, як ми любимо його. Коли він побачить твою відданість, ти відчуєш його любов на собі. Запевняю тебе. Ти зможеш займатися своєю науковою роботою, як і раніше, але не відкидай його.

Фостер глянув на Шапіро і посміхнувся. Пролунали схвальні голоси.

– Так, це точно.

– Абаддону можна довіряти.

– Він є сяйво, він – живий бог.

Шапіро підвівся з-за столу і сказав, ніби звертаючись до всіх і водночас ні до кого.

– Так, мабуть, ви маєте рацію, друзі. Думаю, ми зможемо домовитись.

– От і добре, – втрутився Вотсон. – Я знав, що ти розумний хлопець.

Шапіро важко зітхнув і продовжив.

– Я хотів би познайомитися з Абаддоном трохи ближче. Чи можна організувати, так би мовити, зустріч?

За столом знову пролунав хор голосів. Раптом піднявся морський біолог Вахштайн з сивим кучерявим волоссям. Його пальці тривожно забарабанили по столу. Він почав свою промову.

– Ми познайомилися з ним, коли небо осяяло полярним сяйвом. Він сам, ніби зітканий із цього світла. І це світло знизилося до нас. Так сталося, що ми стали його апостолами. Ми всі. Організувати зустріч із ним можна, тільки якщо він сам цього захоче, а якщо він захоче, він дасть нам знак. Я майже в цьому певен.

– Не дури, Вахштайн, – заговорив Карпман, – ми самі можемо його про це попросити, без жодних знаків. Він нам довіряє.

Вахштайн з обуренням кинув погляд на Карпмана і сказав.

– Ні, друже, не грай з вогнем. Ти, мабуть, забув, який гнів може бути у Абаддона? Наш колега – доктор Хопкінс, ти ж його пам’ятаєш, згорів живцем і тільки тому, що пішов проти Абаддона.

Ті, хто сидить за столом, погодилися з цим аргументом.

– Мабуть, ти маєш рацію, – продовжив Карпман, – чекатимемо першого знака Абаддона. Хоча, я думаю, він і так все розуміє, адже наближається час посвяти.