Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

нібито несильного удару враз потемніло в очах. Повітря забракло, він відкрив рота, та вичавив лише неприємне хрипіння. Ступивши на крок назад, Захарченко дозволив йому опуститися на коліна, зі свистом видихнути. По тому присів, узяв грубими пальцями за підборіддя, подивився просто в очі.

— На душу твою, щеня, мені плюнути й розтерти. Дякуй Господу Богу й батькам своїм, що отакий вродився. Я вже наплював на київський розшук. У департаменті толкові люди перевелися, куди Рудий дивиться... Гребуть хабарі, коли вже понаїдаються... Мастицький такого б не допустив. Ти, Чечелю, наче той гриб після дощу серед купи мухоморів. О, думаю, нарешті за когось не соромно. Тому прийшов сюди нині. І ніхто мені ніколи нічого не ладен наказувати. Ще раз дозволиш собі подібне — подавишся.

— Вибачте... — прохрипів Платон.

— Вставай. Матимеш урок. Є в Києві люди, з якими отак балакать краще не треба.

Місце, куди ткнулося дуло, боліло. Подумки Чечель кляв себе останніми словами. За три роки в розшуковій поліції жодного разу не дозволив себе отак підловити. Але ж завжди готувався до сутичок, хай хтось і вважав його позером та хвальком. Нічого, зате он чутки розходяться про пістолет у рукаві. Ось порожня долоня, махнув рукою — все, мовби з повітря вилетів, лапи вгору, всіх заарештовано. Тут програв — шанованій ним людині, правдивому кумиру, та все одно — програв. Він у руках Захарченка, і хтозна, навіщо насправді старий сищик відшукав проти ночі його вбогий притулок.

І ще сильніше картав себе, бо не міг, не мав бажання опиратися людині, яка була — та й лишається, чого вже там! — зразком професіонала. На яку хотілося — чого вже там, далі хочеться! — рівнятися.

Платон не міг підняти на Івана Захарченка руку.

Покірно дозволяв робити з собою все, що тому заманеться.

І не розумів, як житиме з цим далі — по тому як старий поліцейський зробить те, навіщо прийшов.

Знати б, пощо перевдягнувся візником...

Захарченко заховав револьвер у глибоку кишеню сіряка.

— Слухайте мене, Платоне Яковичу, — знову почулися дружні нотки, та й голос помітно подобрішав. — У цій норі всі ваші речі та гроші?

— Речі — всі. Є ще сорочки, віддав прати, — бовкнув навіщось. — Мабуть, уже не заберу.

— З грішми що?

— Маю при собі двадцять шість рублів.

— О. Стільки ж, скільки маєте років.

— До чого...

— Не зважайте, Платоне Яковичу. — Старий сищик легко посміхнувся у вуса. — Просто зайве показав: цікавлюся вами й усім, що ви робили на службі. Та й газети про ваші подвиги писали.

— Я нікого про те не просив.

— Звісно. Та вам же було приємно. Нічо’, пробачаю молодій людині потяг до марнославства, якщо для того є певні підстави. З віком мине.

— Вже минуло, Іване Макаровичу.

— Коли так — час настав. — Це прозвучало філософічно. — Досвід приходить із набиттям ґуль. Вам, пане Чечель, після останніх подій ґуль — та й досвіду — на два життя стане.

— Хоча б одне прожити.

— Згоден. І бажано не на каторзі. — Посмішка сховалася у вусах. — Вас, Платоне Чечель, уже розшукують за підозрою в убивстві Поліни Урусової.

— Я не вбивав її.

— Охоче вірю. Проте іншого кандидата не хоче її згорьований татко, дійсний таємний радник Антон Павлович Урусов, з тих самих санкт-петербурзьких князів Урусових, наближених до государя імператора. Таємний радник, високий чин Міністерства внутрішніх справ, має досить сил, аби згноїти вас на Соловках. Чи десь інде.

— Я здогадуюся.

— Тим не менше полізли в ту справу.

— Зібрав досить доказів проти цієї потвори! Ви знаєте, що робила розбещена, цілковито безкарна Полінка тут, у Києві?!

— Знаю. Її батько, князь Урусов, так само знає. Йому стає доказів, Платоне Яковичу. Ви зробили роботу так вправно й ретельно, як не зробив би я.

— Не перебільшуйте.

— А ви слухайте, коли старші кажуть! — Захарченко знову тупнув, проте легше. — Дійсний таємний радник Урусов не має жодних сумнівів, що його доця скоїла ті жахливі вбивства. Єдиний спосіб відбілити її — поставити в один ряд із жертвами. Полінку, як відомо, закатрупили тим самим способом, який вона практикувала. Лишилося покарати вас. Молодого поліцейського, котрий нібито розкрив злочин і виставив родовиту петербурзьку князівну патологічною вбивцею-маніячкою.

— Колишнього поліцейського. Ми з вами в одному статусі.

— Але в різному становищі, — нагадав старий сищик. — Я можу вільно ходити Києвом, ви годуєте блощиць у найбруднішій нічліжці Ями. І шукають вас за наказом навіть не нашого обер-поліцмейстера. Урусов не довіряє.

— Чекайте! — Платон відмахнувся, мов від набридливої мухи, вже зовсім освоївшись у присутності легенди розшуку. — Високий чин із Петербурга не має довіри до високого чина з губернії, якого звідти, зі столиці, і призначають?

— Охо-хо, синку... — Захарченко зсунув візницьку шапку на потилицю, від чого став виглядати кумедно і вже не нагадував запорожця. — На нашій, поліцейській справі ви знаєтесь дуже добре. Стежив за вашими успіхами. Навіть краще, ніж я замолоду, їй-богу. Тільки ж ви не політик.

— А ви — політик?

— Платоне Яковичу, справа Полінки Урусової — передусім політична. Донька таємного радника, наближеної до імператора особи, не може бути вбивцею. Тим більше такою огидною, з нахилами сумнозвісної Салтичихи[4] чи графині Баторі[5]. Хто вважає інакше й декларує це — кидає тінь на найкращих людей Російської імперії. Таємний радник Урусов — суть імперія, пане Чечель. Наближений до царя — отже, тінь падає на самого государя. Ви її кинули, ту тінь. Знаєте чому? Бо ви, Платоне Яковичу, прихований мазепинець. Зрадник. Навмисне здобули добру репутацію, аби підривати основи імперії. У цьому разі — довіру до царських владних інституцій. Не надто пишно говорю?

— Гм... пишнувато. — У роті в Чечеля враз пересохло.

— Підемо далі. Завважу — усе, що кажу, відчув колись на власній шкурі. Там, — Захарченко багатозначно кивнув угору, на брудну, давно не білену стелю, — довіряють своїм призначенцям. Проте особовому складу, тобто підлеглим, сіромахам, Петербург не вірить і вірити не буде. Не всі ми тут тримаємо дулі в кишені, але хтозна. Не заміниш тутешні кадри їхніми — петербурзькими, московськими, тамбовськими, астраханськими, псковськими — на сто відсотків. Завжди є місцеві. Лиш два роки, як знову взялися за мазепинців. Ого, скільки виявили. Тож Петербург