Argentum - Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку, Argentum

– Певно цього. – сказав Ярослав, підходячи до каси. Він поглянув на клієнта: високий чоловік старших літ, звичайної середньостатистичної статури, нічим особливо не виділявся. Перед очима, неначе табличка, з'явилися варіанти відповідей для розмови з клієнтом. – Хей, Тимур, постій тут, а я підійду до нього.

– Що...?

Але Славік вже пройшов крізь двері, виходячи зі службового приміщення.

– Доброго дня, пане. – почав хлопець, але чоловік ніяк не реагував. – Пане? – Ярослав підійшов до чоловіка і замахав рукою перед його обличчям, але той навіть не кліпав. – Ясно, звичайний NPC. Шкода, я думав, що нам це щось дасть.

Тимур кивнув, натискаючи на різні варіанти відповідей. Вони навіть не говорили. Текст розмови просто показувався перед очима.

«Розігрійте їжу для клієнта»

– Так, і де її брати? – запитав хлопець, роззираючись у пошуках підказки.

– Позаду тебе. – підказав Ярослав.

– О, точно, дякую, Славік.

Тимур підійшов до кімнати-холодильника, де знаходився склад всієї їжі. "Так, мені треба сендвіч." Хлопець почав ритися у замороженій їжі, поки не знайшов те, що йому треба.

– Чого ти там довго?

– Ти б бачив скільки там... Що ти робиш? – Тимур спантеличено дивився на друга, який просто стояв впритул до чоловіка і глядів на нього.

– Граю з ним в дивоглядки. – відповів Славік.

Хлопець ляснув себе по обличчю:

– Ти баран?

– Не заважай. Я майже переміг.

"Ну точно дурень."

– Ага. – хмикнув Тимур і підійшов до мікрохвильовки, яка світилася червоним.

Він швидко нагрів їжу і віддав клієнту, який, отримавши своє замовлення, поклав гроші на стіл і швидко пішов з магазину. Тимур почав складати гроші в касовий апарат, як і говорилося в підказці.

– Дідько, ще трішки і я б переміг. – сказав хлопець, витираючи сльози, які зібралися в очах.

Тимур втомлено потер переносицю:

– Славік, ти, справді, баран.

Він закотив очі під лоб:

– Ой-ой-ой. – Ярослав повернувся, щоб розглянути приміщення кафе. – Ну що за свині. – розчаровано промовив хлопець, побачивши, як біля одного зі столиків біля касирської стійки лежала шкурка від банана. Славік вже хотів підняти її і викинути, але не вийшло. – Я не можу її підняти. – спантеличено промовив він.

– В сенсі?

– Ну, я підбираю шкірку, але вона через секунду зникає з руки і повертається на місце.

– Хм... Схоже це типу декора магазину для атмосфери. – знизав плечима Тимур.

– Перетворювати магазин на смітник – це така собі атмосфера.

Ярослав підійшов ближче, бо хотів взяти шкірку знову і побачити, як вона зникає з руки, але випадково ступив занадто близько і, посковзнувшись, упав на підлогу.

– Славік! Ти як? – схвильовано запитав хлопець.

– Ем... Мені не боляче. – здивовано відповів Ярослав. – А знаєш, що найцікавіше?

– Що?

– Що я не наступив на шкірку.

– ...

– Схоже на один з приколів гри. – Славік встав і знову підійшов до бананової шкірки, але не наступив, і  посковзнувшись, він упав. Тимур хотів ляснути себе обличчю знову, але стримався, глядівши на завдання, яке знову змінилося на: «Обслужіть клієнта». Хлопець продовжував лежати на підлозі, як побачив, що до магазину під'їжджає машина і з неї виходить чоловік. Наступний клієнт.

– Ну, що касир, працюй. – сказав Славік, поки лежав на підлозі.

Тимур вигнув брову:

– А ти вставати не збираєшся?

– Мені і тут добре. – відмахнувся хлопець. Він лежав ледь не біля ніг клієнта, в той час як Тимур монотонно виконував завдання.

Славік швидко знудився, тому вирішив все таки встати з брудної підлоги.

– Ти куди?

– Пройдуся по території магазину.

– Серйозно? А якщо там монстр? – схвильовано запитав Тимур, швидко підходячи до друга.

– Зазвичай, в таких іграх перша ніч проходить спокійно, як адаптування. Все починається з другої. – хмикнув хлопець. – Ти маєш знати. Ми не одну і навіть не дві горог гри вже проходили.

"Невже він такий спокійний, бо впевнений, що ми не помремо? Чи він завжди таким був... Просто я не помічав?"

– Я з тобою! – різко відповів Тимур.

Хоч і було страшно, геть до тремтіння в ногах, але відпускати друга самого було ще страшніше, тому хлопець пересилив себе, ступаючи за поріг магазину.

– Звичайна парковка, звичайна траса. – хмикнув Ярослав, поглянувши на ліс навпроти. – Не кафе-магазин, а якась заправка. Йдемо на дорогу.

Вони підійшли до дороги, але жодної машини навіть і близько не було, а дорога здавалася безкінечно довгою, без початку і кінця.

Тимур пройшовся далі, але через кілька кроків, неначе невидимий бар'єр не пускав його пройти.