Євгеній Шульженко - Знайдені. Перший, Євгеній Шульженко

​Подолавши ще декілька пагорбів, хлопець помітив, що стежина зникла під ковдрою гілок та голок, що сосни щедро розкидали навколо себе. Саме в цьому місці Іван не був, коли вони ходили з батьком, але в цьому і було випробування. Невідоме місце, аби скористатись компасом. Пошук слідів зайців та підготовка місця для полювання.

​Раптом Іван зупинився та закрив вуха руками. Від такої тиші навколо почало дзвеніти, голова несподівано почала сильно боліти. «Це ще що за фокуси» - скрізь зуби прошипів хлопець. Як тільки дзвін припинився, він закрив носа рукою та подув в нього, аби прочистити вуха. В цей же момент зрозумів, що має чітко йти по заданому напрямку. Не вистачало в перший день самостійного полювання загубитись.

​Іван швидко дістав компас, відкрив його та виставив перед собою. Стрілочка нервово крутнулась та зупинилась, точно вказуючи на Північ. «Тримаємось Півночі, пройдемо декілька кілометрів та будемо оглядатись» - сам собі повідомив Іван та заховав прилад в кишеню штанів.

​Крок за кроком, хлопець все сильніше заходив в ліс. Та з кожним метром, йому ставало все більше не по собі. Вже не менше пів години він крокував лісом, але жодного птаха, жодної тварини не побачив. Навіть краєм ока не помітив жодного руху дерев та кущів. «Це дійсно дивно» - сам собі повторював Іван, але не спинявся.

​Як тільки хлопець вийшов на невеличку відкриту місцину, вирішив перевірити своє місцерозташування в світі та зробити привал. Галявинка була доволі цікавою. Посеред цієї місцини росли два невисокі деревця, схожі на яблуні. Гілки широкі та довгі, хоч лягай на них та спокійно відпочивай та спи. «Природній будинок на дереві» - всміхнувся Іван, знімаючи рюкзак.

​Навколо галявини стіною стояли дерева та кущі, було враження наче це якась огорожа. Сама ж підлога галявини була з піску, жодної голочки не впало. Лише кілька гілок, що певно вітер заніс. «Але який тут вітер?» - здивувався Іван такій погоді.

​Останній штрих дивної галявини – це рівно чотири входи та виходи, наче хтось провів рівні лінії та розсунув дерева. «Справжній табір» - хмикнув Іван на останок та почав розглядати дерева ближче. Вискочив на гілку та сів. Дійсно, бери рюкзак та клади під голову. Іван позіхнув, закриваючи рота рукою але швидко махнув головою, відганяючи дрімоту.

​Несподівано промайнула блискавка та вдарив грім. Іван підскочив та вдарився головою верхньої гілки. Чортихнувся та визирнув на небо. Жодної хмарки, але сонце почало наче сідати. Дуже швидко потемніло. І тут здійнявся вітер. Верхівки дерев захитались, кущі зашаруділи. Іван хоч і злякався, але був радий, що звичні звуки лісу повернулись.

​Радіти було рано, адже грозові хмари вискочили на чисте небо, швидко закриваючи все навколо. «Дощ в мій план не входив» - насупився хлопець. Знову вдарила блискавка, все навколо на мить залило білим кольором. Іван відчув, як холодок пройшов по спині. «Щось все дуже швидко» - здивувався хлопець та не поспішав злазити з дерева.

​Як тільки білизна зійшла, зі сторони тріснула гілка. Іван швидко обернувся на звук та в цю мить в нього перехопило дихання. В одному з виходів з галявини стояв дорослий олень з велетенськими рогами. Він стояв наче статуя, дивлячись прямо в очі хлопцеві. Іван на мить відчув, що його тіло ціпеніє. Стало моторошно, від чого він одразу підняв руку, відкриваючи рюкзак, вихопив ніж.

​Хлопець розумів, що не піде проти оленя з ножом, та й сокира не дуже допоможе. Величезні роги не дадуть змоги навіть торкнутись тіла лісового звіра. «Олені не нападають на людей» - сам собі нагадав Іван, але не смів відривати погляду від істоти.

​Олень деякий час стояв без рухів, потім мотнув довгим вухом та подивився на небо. Одразу вдарила блискавка, підтягуючи гуркіт грому. Хлопець глянув на небо, вражений товстенною лінією, що розривала небо. Опустивши погляд на істоту, Іван ойкнув, побачивши пусте місце. «Куди він подівся?» - сам себе запитав хлопець та рефлекторно почав оглядати всі виходи до галявини.

​Почали падати перші краплі дощу. Вода почала стукати об листя дерева, на якому хлопець стояв. Вітер заспокоївся, вказуючи на те, що хмари рухатись більше не планували. Саме в цей момент вдарила справжня злива. Навколо стало ще темніше, було враження, що це далеко не ранок, а справжній пізній вечір. Хлопець відчув як почав тремтіти. Треба було тепліше вдягнутись, хоча на дощ він точно не розраховував.

​Пройшло не менше пів години, коли злива почала потроху згасати. Іван вибивав зубами якусь мелодію, не в змозі взяти себе в руки. З цього стану його вивело шарудіння, яке він почув, як тільки шум дощу став значно меншим. Повернувши голову в сторону звуків, хлопець побачив дві пари жовтих очей, що одразу зникли. Чортихнувшись, Іван швидко видерся на верхні гілки дерева. Не вистачало вовків, хоча хижаки не люблять бігати в дощ.

​Якщо це дійсно вовки, то на дерево вони не зможуть залізти. «А якщо це щось інше?» - сам себе спитав Іван та відчув мурах на руках та ногах. До такого батько не готував хлопця. В цей час дощ закінчився, лише деінде капали поодинокі краплі. Темрява ж не планувала зникати, що дуже насторожувало.

​Чортихнувшись, Іван уважно оглянув огорожу дерев та кущів навколо галявини. Не помітивши гостей, він трохи заспокоївся. Та одразу напружився, як почув чиєсь далеке реготіння. Хлопець міцно вхопився за гілку та прислухався. Спочатку йому здалось, що це якийсь чолов’яга сміється, та зараз ці дивні звуки були схожі на іржання. «Це олень!» - зрозумів Іван.

​Дощ спинився повністю, забравши з собою вітер та повернувши тишу. Навколо була суцільна темрява, яка наче знущалась, витягнувши все живе з того, що було навколо. Жодного звуку. Голова почала знову боліти, пульсувати. Як тільки біль став нестерпним, в вуха вдарив дзвін. Іван навіть рота відкрив та застогнав.