Мері Горн - Згадай, Мері Горн

- Так. Ми...ми прийняли рішення стати парою. Ти злишся?- спитала я.

- Абсолютно ні. Якщо ви обоє були щасливі то...я рада за вас.

Якби ж все було так легко. Зараз же в мене залишилися тільки болючі спогади. Спогади про наші щасливі миті і...про нас. Машина зупинилася. Ми були на місці, куди мене вперше привіз Макс. Цвинтар. Вийшовши з машини мій погляд зупинився на знайомій могилі. Катя витягла з машини квіти після чого ми ввійшли і покрокували між гробами. Зупинившись перед одним, все ж сестра не стрималася і я побачила як з її очей покотилася сльоза.

Відчуття провини повернулося до мене. На цьому місті мала б бути моя могила. І хоча всі запевняють, якщо так сталося це означає що така доля, але…я знаю що в середині душі всі розуміють що ця доля мала б бути моєю.

Через дві години ми уже були вдома. Катя заїхала в гараж і мій погляд після виходу з авто зупинився а мотоциклі та машині Макса, котрі встигли покритися пилом. Катя прослідкувала за моїм поглядом.

- Можливо їх потрібно на мийку відвезти. - сказала вона пошепки наче боячись, що хтось нас підслухає змову про підрив будинку.

- Ні. Напевно що ні. Я...я не знаю. 

Все ж я зрушила з місця і вийшла з гаражу на сонце. Сьогодні було спекотно. Так, як і рік назад коли я приїхала сюди. Макс...він тоді здавався мені таким недосяжним, а те хвилювання таким дитячим. Попри спекотну погоду я була одягнена не в сукню як Катя а в чорні джинси та біле худі з капюшоном. Все ж, після всієї пригоди я почала надто сильно мерзнути. Через що, взимку дуже сильно бісилася. Адже коли тобі весь час холодно, це не дуже приваблює. Зараз же  влітку мені хоча б нормально. 

Катя вийшла за мною і ми пішли до будинку. У вітальні Георгій щось клацав на своєму ноутбуці а мама на кухні готувала. Я пішла на кухню а Катя до батька.

- Привіт .- сказала я.- Що ти тут робиш?

- О, привіт. Млинці готую. Будеш?

- Макс любив млинці робити завжди. - сказала Катя від чого я аж підскочила.

І як я не могла почути як вона підійшла? Сестра поклала своє підборіддя на моє плече.

- Тобі серйозно не жарко в цьому светрі?- спитала вона.

Я заперечливо похитала головою.

- Ні. Мені в самий раз.

- Каміла, завтра поїдемо у клініку. - сказав Георгій з вітальні. - Все  ж за словами лікаря ти б мала вже нормально сприймати температуру. 

- Все гаразд. Чесно. - заперечила я.

- Ні. Ти завтра їдеш і на цьому крапка. - сказала мама на знак підтримки чоловіка.

Я закотила свої очі. Ну гаразд, спорити з ними це марна справа.