Карло Коллоді - Пригоди Піннокіо

краще випити його сирим? Ні, мабуть, я розіб’ю його і виллю на сковорідку: вийде яєчня. Мені так хочеться з’їсти яйце.

Як сказав, так і зробив. Поставив сковорідку на жаровню, в якій жевріло

вугілля, замість олії чи масла капнув трохи води. Коли вода почала парувати, він--

трах! — розбив яйце і збирався вилити його на сковорідку. Та замість білка і

жовтка з яйця вискочило жваве і дуже ввічливе курчатко.

Гарно вклонившись, воно промовило:

— Щиро дякую, синьйоре Піноккіо: ви звільнили мене від тяжкої праці і самі

розбили шкаралупу. До побачення, бувайте здоровенькі, на все добре!

З ними словами курчатко випростало крильця і вилетіло у відчинене вікно,

тільки його й бачили.

Бідолаха остовпів від подиву та так і стояв, витріщивши очі, роззявивши рота і

все ще тримаючи в руках шкаралупки. Отямившись, він почав лементу-вати, з

розпачу бити ногами об 'землю і нарікати на свою долю:

— Все ж таки Цвіркун-балакун казав правду. Якби я не втік з дому і якби мій

батько був тут, я не помирав би з голоду. Ой, яка це жахлива хвороба — голод!

А в животі йому кавчало дужче й дужче. І Піноккіо, навісніючи від голоду, надумав знову втекти з дому і податися до найближчого села. Він сподівався

знайти там якусь милосердну душу, шо зглянулась би над ним і дала хоч шматок

хліба.

VІ. ПІННОККІО ЗАСИНАЄ, ПОКЛАВШИ НОГИ НА 

ЖАРОВНЮ, І ВРАНЦІ ПРОКИДАЄТЬСЯ БЕЗ НІГ 

На землю тим часом спустилася горобина зимова ніч. Гуркотів грім, одна за

одною спалахували блискавки, ніби хтось на небі раз у раз викрешував вогонь.

Холодний рвучкий вітер, люто завиваючи і здіймаючи величезні хмари куряви, нагинав додолу дерева, і вони натужно скрипіли.

Піноккіо страшенно боявся грому і блискавок, але голод був дужчий за страх.

 І дерев’яний хлопчик вискочив у двері і за якусь сотню стрибків уже біг біля

села, висолопивши язика і засапавшись, як собака-гончак.

А навкруги темно і безлюдно. Крамниці зачинені, вікна зачинені, двері

будинків зачинені, а на вулиці хоч би тобі який собака трапився. Село ніби

вимерло.

Голодний Піноккіо з розпачу схопився за дзвоник біля дверей найближчого

будинку і заходився безперервно дзвонити, примовляючи:

— Хтось та відгукнеться.

Справді, у вікні з’явився дідусь у нічному ковпаці і сердито гукнув:

— Чого тобі треба о такій порі?

— Дайте мені трішечки хлібця, коли ваша ласка.

— Зачекай тут, я зараз повернуся,— мовив дідусь, думаючи, що має справу з

одним із тих капосників, котрі собі на розвагу дзвонять уночі і будять добрих

людей, які вже спокійно сплять.

За півхвилини вікно знову одчинилося, і дідусь гукнув до Піноккіо:

— Підійди ближче і підстав шапку!

Дерев’яний хлопчик не гаючись став під вікно, і тут на нього линули цілу

миску води. За мить він вимок з голови до п’ят, як горщик із засохлою геранню.

19

Мокрий, як курча з-під дощу, знемагаючи від утоми й голоду, повернувся

Піноккіо додому. Він ледве стояв на ногах і тому сів, поклавши свої промоклі і

брудні ноги на жаровню, в якій ще жевріло вугілля.

Так він і заснув. Поки спав, дерев’яні ноги зайнялись, і потроху тліючи,

перегоріли на попіл.

А Піноккіо хропів, ніби горіли не його, а чужі ноги. Прокинувся, коли вже

зовсім розвиднілось: хтось стукав у двері.

— Хто там? — спитав він, позіхаючи і протираючи очі.

— Я,— почулося у відповідь.

Це був голос Джеппетто.

 

VII.ДЖЕППЕТТО, ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ВІДДАЄ 

ЗГОЛОДНІЛОМУ ПІНОККІО СНІДАНОК, 

ЯКИЙ ПРИНІС ДЛЯ СЕБЕ 

 

 

Бідолашний Піноккіо спросоння не помітив, що ноги в нього згоріли. Тож,

почувшии батьків голос, він скочив з лавки, щоб побігти відчинити двері, але

ступив два-три непевних кроки і впав на підлогу.

При цьому загуркотіло так, ніби з п’ятого поверху скинули мішок з

дерев’яними ложками.

— Відчини! — гукнув з вулиці Джеппетто.

— Таточку мій, я не можу,— відповів крізь сльози дерев’яний хлопчик,

качаючись по підлозі.

—  Чому не можеш?

—  Бо мені згризли ноги.

—  Хто згриз?

—  Кіт,— відповів Піноккіо, побачивши кота, який грався стружками, підкидаючи

їх передніми лапками.

— Відчини, кажу,— повторив Джеппетто. — Бо як зайду, то дам тобі такого

кота...

— Я не можу стати на ноги, повір мені. Ой горе мені, горе, доведеться все

життя повзати на колінах!..

Джеппетто, гадаючи, що ці зойки — ще одна витівка капосника, вирішив

покласти цьому край, видерся по стіні і вліз у кімнату через вікно.

Він таки хотів дотримати слова й набити Піноккіо, та, побачивши його на землі

і справді без ніг, сповнився жалістю до бідолахи, взяв його на руки, почав

цілувати, пестити і з сльозами на очах спитав:

— Мій голубе Піноккіо, як же це ти спалив собі ноги?

21

Не знаю, татусю, але повір мені, це була жахлива ніч, якої я не забуду повік.

Гуркав грім, палахкотіли блискавки,- а я був страшенно голодний. І тоді Цвіркун-

балакун мені сказав: «Так тобі й треба: ти поганий і цього заслужив».

А я сказав: «Стережись, Цвіркуне!», а він сказав: «Ти дерев’яний хлопчик, голова

в тебе дерев’яна», тоді я кинув у нього молотком, і він, здається, помер, але цьому

винний він сам. Я не хотів його вбивати, бо поставив сковорідку на

гарячу жаровню, але курчатко полетіло геть і сказало: «До побачення... на все

добре», а мій голод усе дужчав, і тому той дідусь у нічному ковпаку, відчинивши

вікно, сказав мені: «Стань ближче і підстав шапку», і я, мокрий з голови до п’ят

(хіба попросити шматок хліба — це сором, правда?), повернувся додому, а що був

дуже голодний, то поставив ноги на жаровню, щоб просохнути, а ви,

повернувшись, побачили, що вони згоріли. А я все ще хочу їсти, а ніг у мене

більше немає. Гу-у-у!

І бідний Піноккіо заплакав і заридав так голосно, що його чути було за п’ять

кілометрів.

Джеппетто, який з усієї цієї плутанини зрозумів тільки одне,— що його

дерев’яний синок ось-ось помре з голоду, витяг з кишені три груші, дав їх

Піноккіо і сказав:

— Ці три груші я наготував собі на сніданок, але охоче віддаю тобі. З’їж їх на

здоров’ячко.

— Як хочеш, щоб я з’їв, обчисть їх мені.

— Обчистити? — перепитав здивовано Джеппетто.— Я ніколи не думав, мій

синку, що ти такий вередливий і перебірливий. Погано! На цьому світі змалку

треба звикати їсти все, бо ж ніколи не знаєш, що може трапитись. А буває

всяке!

— Звичайно,— сказав Піноккіо.— Але я ніколи не їстиму нечищених фруктів.

Я ненавиджу шкурки.

Джеппетто, добра людина, витяг ножика і, набравшись терпіння, обібрав три

груші. Шкурки він поклав на краєчок стола. За одну мить від першої груші

лишився тільки огризок, і Піноккіо хотів його викинути. Але Джеппетто

притримав хлопця за руку, промовивши:

— Не викидай. Усе на щось згодиться.

— Але ж я не їм огризків,— обурився дерев’яний хлопчик.

— Не зарікайся! Усяк буває!..— спокійно повторив Джеппетто.

Одне слово, три огризки, замість вилетіти за вікно, були покладені на краєчку

стола поряд із шкурками.

З’ївши, або, точніше, строщивши три груші, Піноккіо позіхнув на весь рот і

запхикав:

— Я не наївся!

— Але ж у мене, синку, більше нічого немає.

— Зовсім нічого?

— Тільки оці шкурки й огризки з груш.

— Ну що ж,— сказав Піноккіо,—як нема нічого іншого, з’їм шкурки.

Він почав жувати. Спочатку трохи кривився, потім, одну за одною, проковтнув

усі шкурки, а далі й огризки. Коли скінчив їсти, задоволено поплескав себе по

животі і весело промовив:

— Тепер усе гаразд! Почуваю себе чудово!

— От бачиш,— зауважив Джепиетто,— я ж казав, що не треба дуже

вередувати і перебирати їжею! Мій голубе, ми ніколи не знаємо, що може статися

з нами на цьому світі. А статися може всяке!..

 

 

 

 

 

 

23

VIII. ДЖЕППЕТТО МАЙСТРУЄ ДЛЯ ПІНОККІО НОВІ 

НОГИ, А ПОТІМ ПРОДАЄ ВЛАСНУ КУРТКУ. 

ЩОБ КУПИТИ ЙОМУ БУКВАР 

 

Вгамувавши голод, дерев’яний хлопчик відразу почав схлипувати й нарікати.

Він хотів мати нові ноги.

Джеппетто, щоб покарати Піноккіо за витівки, аж півдня не звертав уваги на

його нарікання. А потім сказав:

— А чого це я маю тобі робити нові ноги? Щоб ти знову чкурнув від мене?

— Присягаюся,— промовив схлипуючи дерев'яний хлопчик,— що відсьогодні

поводитимусь як слід.

— Усі діти,— відповів Джеппетто, — коли хочуть мати щось, кажуть так.

— Я присягаюся, що піду до школи і вчитимуся дуже добре.

— Усі діти кажуть так, коди хочуть щось випросити.

— Але ж я не такий, як інші діти! Я найкращий з усіх і завжди кажу правду.

Обіцяю вам, тату: я навчусь якогось ремесла і стану вам утіхою і опорою на

старість.

Джеппетто насупився, його очі були повні сліз, а серце щеміло від жалості до

нещасного безногого Піноккіо. Тому він без дальших балачок узяв у руки

інструмент, два шматочки сухого дерева і заходився майструвати.

Не минуло й години, як нові ноги були готові: дві стрункі, жваві, прудкі ноги.

Ноги були справді гарні.

Джеппетто сказав дерев’яному хлопчикові:

— Заплющ очі й спи.

Піноккіо заплющив очі, прикидаючись, що спить. І поки він отак прикидав-ся, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі столярного клею і приклеїв куди треба

обидві ноги. Припасував їх так добре, що й не помітно було, де вони приклеєні.

Тільки-но дерев’яний хлопчик відчув, що знову має ноги, як враз скочив зі

столу на підлогу і почав стрибати й перекидатися через голову, ніби збожеволів

від радості.

—  Щоб віддячити вам за все, що ви зробили для мене,— сказав Піноккіо, — я

хочу негайно піти до школи.

— Молодець, хлопче!

— Але, щоб ходити до школи, мені потрібен одяг.

Джеппетто був бідна людина і не мав у кишені жодної монетки, тож він зробив

для Піноккіо курточку з кольорового паперу, черевики з дерева, а з м’якушки

хліба ковпачок.

Піноккіо відразу побіг помилуватися на себе в ночвах з водою, і так йому

сподобався власний вигляд, що він гордовито вигукнув:

— Я тепер справжній синьйор!

— Атож,— сказав Джеппетто,— але май на увазі, що в синьйора одяг не тільки

гарний, а й чистий.

— До речі,— зауважив дерев’яний хлопчик,— для школи мені потрібно ще

щось, до того ж найголовніше.

—  А саме?

—  Буквар.

—  Правильно! Але де ж його взяти?

—  Та де ж? Піти в книгарню і купити.

—  А звідки взяти грошей?

—  У мене немає.

—  У мене теж,— засмутився добрий дідусь.

І Піноккіо, хоча й був дуже веселий хлопець, теж засмутився, бо біду, коли

вона справжня, розуміють усі діти.

— Стривай! — вигукнув раптом Джеппетто, скочивши з місця. Схопив свою

плисову приношену куртку і вибіг.

Незабаром він повернувся; в руках тримав буквар для сина. Бідолашний дідусь

лишився в самій сорочці, а надворі падав сніг.

—  Де ж твоя куртка, тату?

—  Продав.

—  А навіщо?

—  Бо мені стало жарко.

Піноккіо зрозумів, у чому річ, і, не стримавши пориву свого доброго серця, кинувся на шию Джеппетто і палко поцілував його.

 

 

25

IX. ПІНОККІО ПРОДАЄ БУКВАР, ЩОБ КУПИТИ 

КВИТОК У ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР 

 

Як тільки перестав падати сніг, Піноккіо узяв під пахву свій новенький

буквар, вийшов на вулицю і попрямував до школи. Дорогою він мріяв про

гарні, навіть чудові речі і промовляв сам до себе:

— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра —

рахувати. А потім, вивчившись, я зароблю багато грошей і на перший заробіток

куплю батькові вовняну гарну куртку. Та не просто вовняну! Я знайду куртку, оздоблену золотом і сріблом, з діамантовими гудзиками. Бідолашний батько

цього таки заслужив, бо через мене лишився в самій сорочці в такий холод, аби

лиш я мав змогу вчитися! Не всі батьки здатні на такі жертви!

Поки він казав собі ці зворушливі слова, вдалині почулася музика: свистіли

флейти і гупав великий барабан.

Пі-пі-пі, пі-пі-пі, бум, бум, бум, бум...

Піноккіо зупинився і прислухався. Музика долинала від маленького селища,

шо лежало на березі моря. Туди вела довга-предовга дорога.

— Що це за музика? Як шкода, що я маю йти до школи, коли б не це...

Він завагався: іти в школу чи завернути послухати музику.  ’

'

— Сьогодні я послухаю музику, а завтра піду до школи. Школа ніде не

дінеться,— сказав нарешті цей шибеник і пересмикнув плечима.

Як сказав, так і зробив. Піноккіо звернув на ту дорогу і побіг щодуху. Чим

далі, тим виразніше чулися звуки флейт і удари в барабан: пі-пі-пі, пі-пі-пі, пі-пі-

пі, бум, бум, бум.

1 ось він уже посеред площі, де люди обступили великий дерев’яний балаган з

яскраво розмальованою полотняною завісою.

—  Що це за хата? — спитав Піноккіо у місцевого хлопця.

—  Прочитай афішу й дізнаєшся.

27

— Та я б залюбки прочитав, але саме сьогодні не вмію читати.

— Браво, йолопе! То я сьогодні тобі прочитаю. Знай же: на цій афіші

червоними, як вогонь, літерами написано:

«Великий ляльковий театр».

—  А коли початок вистави?

—  Зараз починається.

—  А скільки треба платити за вхід?

—  Чотири сольдо.

Піноккіо зопалу забув усякі правила пристойності. Не соромлячись він

звернувся до хлопчика:

—  Ти даси мені до завтра чотири сольдо?

— Я б тобі дав їх залюбки,— відповів той глузливо, — та саме сьогодні не

можу.

—  За чотири сольдо я продам тобі свою курточку.

—  А навіщо мені  твоя паперова курточка? Як піде дощ, вона розлізеться на

клаптики.

—  Тоді купи мої  черевики.

—  Вони годяться  тільки нарозпал.

—  А скільки ти даси за мій ковпачок?

— Гарну я б зробив покупку! Шапка з м’якушки хліба!

Та миші з’їдять її в мене на голові.

Пііноккіо потрапив у безвихідь. Він хотів, але не насмілювався запропонувати

останнє, що в нього було. Вагався, сумнівався, мучився. І нарешті випалив:

— А чи не даси ти мені чотири сольдо за цей новий

буквар?

— Я хлопець і нічого не купую в хлопців,— відповів його маленький

співрозмовник, який виявився набагато розсудливішим за нашого героя.

— Я візьму буквар за чотири сольдо,— вигукнув ганчірник, який чув усю їхню

розмову.

За одну мить книжку було продано. Подумати тільки, що бідний Джеппетто

сидів дома і тремтів від холоду в самій сорочці, бо купив синові буквар!

 

X. ЛЯЛЬКИ ОДРАЗУ ВПІЗНАЮТЬ СВОГО БРАТА 

ПІНОККІО І ВЛАШТОВУЮТЬ ЙОМУ ПИШНУ ЗУСТРІЧ, 

ТА В НАЙУРОЧИСТІШИЙ МОМЕНТ 

З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ХАЗЯЇН ТЕАТРУ, 

І ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ ЖАХЛИВА НЕБЕЗПЕКА 

 

Коли Піноккіо зайшов до театру, там мало не зчинилась революція. А треба

сказати, що завісу вже підняли і вистава почалася.

На сцені були Арлекін та Полішинель, і вони, як завжди, сварилися між собою, обмінюючись погрозами, ляпасами і потиличниками.

Глядачі не спускали очей зі сцени і аж за животи бралися від сміху, бо дві

ляльки сварились майстерно, ніби справжні люди. Зненацька Арлекін затнувся, повернувся обличчям до зали і, показавши рукою кудись у задні ряди,

заголосив трагічним голосом:

— О боги! Чи я сплю? Чи ні? Адже там унизу — Піноккіо!

— Справді, Піноккіо!— вигукнув Полішинель.

— Так, це він,— вискнула синьйора Розаура, висунувши голівку з-за

лаштунків.

— Піноккіо, Піноккіо! — закричали хором усі ляльки і прожогом вибігли на

сцену.— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!

— Піноккіо, піднімись сюди, до мене! — кричав Арлекін.— Прийди в обійми

своїх дерев’яних братів!

Почувши таке палке запрошення, Піноккіо одним скоком подолав відстань від

задніх рядів до передніх. Ще один стрибок і він уже па голові диригента оркестру, а там і на сцені.

Неможливо описати всі обійми, дружні стусани й щиглі, які дісталися Піноккіо

від усіх акторів і акторок дерев’яної трупи.

Це була безумовно зворушлива картина, але глядачі хотіли дивитися далі

виставу, їм уже нетерпеливилось, і вони загукали:

— Хочемо комедії! Дайте комедію!

Та марно вони рвали горлянки: дерев’яні ляльки, замість вести спектакль,

29

закричали й загаласували ще дужче. Вони підхопили Піноккіо на плечі й урочисто

винесли на передню частину сцени.

Та ось де не взявся хазяїн театру, такий страшний із себе, що навіть дивити-ся

було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав па неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два

червоні ліхтарі. В руках він тримав замашний нагай, сплетений із зміїних та

лисячих хвостів.

Коли несподівано з’явився хазяїн, усі поніміли, затамувавши подих. Запала

така тиша, що можна було почути, як пролетить муха. Бідні ляльки, хлопчики й

дівчатка, тремтіли, як осикові листочки.

— Ти чого прийшов до мого театру? Чинити неподобства?— запитав у

Піноккіо страшним захриплим голосом хазяїн.

— Повірте, вельмишановний пане, я нічого не винен.

— Цить! Завтра я з тобою поквитаюсь.

І справді, після вистави хазяїн пішов на кухню, де на товстому рожні смажився

на вечерю величезний баран. Та для того, щоб м’ясо добре підсмажилося, не

вистачало дров.

Хазяїн покликав Арлекіна й Полішинеля і наказав їм:

— Принесіть мені отого хлопця. Я його почепив у сінях на цвяшку. Мені

здається, то він із сухенького дерева і горітиме чудово. Тоді мій баран добряче

підсмажиться.

Арлекін і Полішинель спершу завагались, але, налякані страшним поглядом

хазяїна, вийшли і незабаром повернулися, несучи попідруки Піноккіо, що

звивався, як вугор на березі, і розпачливо верещав:

— Ой татоньку мій, рятуй мене! Я не хочу помирати!

 

 

 

XI. ЖЕРИВОГОНЬ ЧХАЄ І ПРОЩАЄ ПІНОККІО, 

ЯКИЙ ПОТІМ РЯТУЄ ВІД СМЕРТІ СВОГО ДРУГА 

АРЛЕКІНА 

 

Хазяїн лялькового театру Жеривогонь (так його звали) мав, як уже сказано, дуже страшний вигляд—а надто лякала чорна борода, що, мов фартух, покривала

всі груди і ноги,— але в глибині душі був непоганою людиною. Бо коли внесли

бідолаху Піноккіо, який щосили пручався, вигукуючи: «Не хочу помирати, не

хочу помирати», Жеривогоиь пройнявся до нього співчуттям і жалістю. Деякий