Олена Арматіна - Моя Капризуля, Олена Арматіна

До глибини душі вражена дивною поведінкою чоловіка і не менш дивною реакцією на нього нашої... моєї дитини, я дивилася йому слідом, коли він, не вимовивши більше ні слова, попрямував до виходу.    

- Деніел, - гукнула його, коли він узявся за ручку дверей. - Нам потрібно поговорити...

Мій голос тремтів, чомусь мені було дуже страшно. Але я все ще сподівалася, що знайдеться розумне пояснення того, що відбувається.

Він відчинив двері й тільки після цього зупинився. Повільно повернув голову і кинув мені через плече.

- Перев'яжи груди. Я не хочу більше чути цей запах.

І пішов.

Я не знаю, де він ночував наступні дві ночі. І знати не хочу, чим займався. Звичайно ж, я була скривджена. Ображена. Обурена. Перелякана. Та просто в шоці! Але ані на секунду я не засумнівалася - а чи не виконати його абсурдний наказ.

Сьогодні вранці Деніел знову з'явився в моїй спальні.

Але не підійшов до мене. Не обійняв. Не вибачився. Тільки покосився в бік сплячого на моєму ліжку малюка.

- За годину ти маєш бути у великому залі.

- Що? - обурилася я. - Повинна бути?! Може, для початку ти хоча б вибачишся?

Не встигла я й оком зморгнути, як чоловік опинився за крок від мене. А наступної миті мою вилицю обпалив ляпас. Хльосткий, болючий, обурливий. Я не втрималася і впала на коліна.

- Не смій так зі мною розмовляти, жінко.

Він схопив мене за волосся, з силою смикнув і змусив встати на ноги. Не встигла я відійти від першого шоку, як він грубо жбурнув мене на ліжко. Я не закричала тільки тому, що боялася налякати сплячу дитину. А наступної миті його величезні долоні схопили мене за ліф шовкової туніки і з силою смикнули. Тонкий шовк не витримав такого поводження і з гучним тріском розірвався, оголюючи мої налиті молоком груди.

Скорчивши пальці, чоловік потягнувся до грудей, але завмер буквально за кілька міліметрів від них. Його колись гарне обличчя спотворила гримаса відрази.

- Я звелів тобі перев'язати груди, сучко.

Я не змогла вимовити жодного звуку - лише відкривала і закривала рот, як викинута на берег риба. А перед очима миготіли картинки іншого дня в тому, іншому житті... Ледь чутно вібрують підлога і стеля каюти космічного корабля. Бордовий оксамит, що вкриває стіни, приховує вібрацію і мій переляканий зойк, коли чоловічі руки безцеремонно зривають з мене одяг, жбурляють на величезне ліжко. У круглий ілюмінатор цікаво зазирають зірки, освітлюючи каюту холодним світлом. Красиве чоловіче обличчя, спотворене божевіллям, нависає наді мною...

Точно так само, як і зараз.

Тоді безумство припинив Деніел, відкинувши від мене свого брата-близнюка - Демісона.

Зараз же... Чоловік також несподівано підхоплюється, гарчить, немов поранений звір, і відчайдушно трясе руку, з якої на всі боки летять крапельки крові. І на моє величезне полегшення, мчить до виходу.

- Демісон? - невпевнено шепочу йому вслід.

Здавалося, що мій шепіт мав загубитися серед звуків, які видавав чоловік. Але він почув. Раптом завмер біля самих дверей. Обернувся. І хижо посміхнувся, кровожерливо злизуючи кров зі своїх пальців.

- За годину ти маєш бути у великому залі, - сказав замість відповіді, і вийшов.

І тільки після цього я судомно видихнула і подивилася на свого сина. Крихітка переможно посміхався мені, демонструючи крихітні ікла і невпевнено балансуючи на покритих цятками ручках і ніжках. Уздовж хребта в нього стовбурчилися, натягнувши до межі ніжну шкіру, невеликі нарости. Я знала, що в мого малюка є всі шанси народитися мутантом. Але ось що він буде в момент небезпеки перетворюватися на крихітну подобу дракона - навіть припустити не могла. Тільки-но я взяла його на руки, залишками туніки витерла з його губ кров Демісона і піднесла до грудей, як він знову перетворився на маленьке, пухке янголятко.

А за півгодини, одягнувши свою найкращу сукню і ретельно замаскувавши синець, що розповзався по щоці, я дивилася на своє відображення в дзеркальному кристалі, подарованому мені моїм чоловіком.