Софія Юріївна Андрухович - Амадока

«Це тільки семітська розпуста», — сказав він.

Ця фраза містить у собі заперечення. Вочевидь, спільного захоплення, затамованих подихів, широко розчахнутих очей, влучання у фантазії.

«Це тільки семітська розпуста» — на противагу греко-римським стриманості, самовладанню, стоїцизму, опануванню тілесних поривів, перемозі розуму над тілом.

Зеров теж згодом написав сонет, використавши історію з Євангелія від Марка. Втіленню «семітської розпусти», Саломеї, протиставлена в поезії давньогрецька Навсікая — «струнка, мов промінь» і «чиста».

До білих скель, серед яких стоїть, вдивляючись у море, незаймана царівна, поет відправляє свою душу — якнайдалі від світу, в якому він приречений жити. Якнайдалі від кого? Від знайомих, які підлаштовуються до нової влади? Від своїх недостатньо розвинених учнів? Від дружини?

«Марто, Марто, постійно ти дбаєш про земне».

Котрась із колишніх студенток Зерова або його університетських колег, секретна працівниця органів «Євгенія», у своєму звіті в березні 1929 року повідомляла про зустріч із Зеровим. Зеров ділився плітками з інституту і подробицями письменницьких міжусобиць, схвалив чутку, начебто радянська влада збирається забирати лишки в селян. Нарікав на Грушевського, якого «особливо ненавидить», і на Холодного, керівника Інституту української наукової мови, і взагалі на всіх — що вони пнуться зі шкіри, прислужуючись радянській владі.

Про себе ж Зеров сказав, що сам намагається не влазити ні в що і триматись осторонь — «бо навколо надто багато „жидівського духу“, а він його не виносить».

З гидливістю згадав і професорів, і студентів — «хамів» і «жидків».

Григорія Холодного того ж року заарештували у справі СВУ. Через дев’ять років його розстріляли на Соловках.

Зеров став прототипом професора й критика Михайла Свиридовича Світозарова в романі Валер’яна Підмогильного «Місто». Це був один із кількох (крім романів Домонтовича) великих інтелектуальних творів української літератури на урбаністичну тематику.

«Він тоскно підвів голову й глянув на чергового промовця, якого слухали уважніше, ніж інших, і сам звернув на нього увагу. Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру спроможности він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, пів-факти й анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам. Його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу».

Письменник-початківець Степан Радченко, написавши оповідання, вирішує показати його критикові Світозарову, з яким вони не знайомі. Радченко знаходить домашню адресу професора в адресному бюро і з’являється туди без попередження. Той якраз працює. Хлопець повідомляє про своє оповідання. Критик, не поцікавившись ні текстом, ні іменем гостя, сухо повідомляє, що йому ніколи, що він зайнятий.

«Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але ж призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крови стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури!»

Ця історія начебто сталась між Зеровим і Плужником, найближчим другом Підмогильного.

Поета Плужника, який багато років хворів на туберкульоз, засудили до розстрілу, але згодом змінили вирок на довготривале табірне ув’язнення на Соловках. За однією з легенд, ще 1926 року хвороба Плужника набрала критичної форми. В лікарні він сказав дружині: «Ти знаєш, якщо дуже захотіти, то можна й не вмерти…»

На Соловках останніми словами Плужника була фраза: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

Докія Гуменна, письменниця зі селянської родини, певний час належала до спілки селянських письменників «Плуг». Смілива і пряма, негнучка в своїй чесності й максималізмі, Гуменна потерпала від обставин, учасницею і спостерігачкою яких була.

В автобіографічному романі «Дар Евдотеї» Гуменна, скажімо, розповідає про одного зі студентів Зерова: «З якою їддю виступає він проти Зерова! Філігранну блискучість і діямантовість Зерова він задумав шахувати грубою невігласною пролетарсько-марксистською дубинкою, — студент його! Він мав нахабство лізти на трибуну із своїми суконними двоверстовими цитатами з Маркса (і пам’ятав же він їх!). З нього реготалися, він вже придбав прізвище Голобельника, але він говорив своє, мов таран, із обличчям погребника та мішком тельбухів у синій чемерці. Та й діставав же він потім від Зерова, під грім оплесків від усієї публіки».

Зерову показувати власні твори Гуменна не наважувалась. Вона чула історію про те, як якийсь студент-початківець попросив професора прочитати його вірші. Зеров «захисно підняв руки й перелякано вигукнув: „Ні, ні! Бога ради, звільніть мене від цих дохлих цуценят!“»

«Так ніколи я до Зерова не підійшла ні з чим. З його висловів я ж знала, що він зневажає тих, які не володіли чужими мовами, не можуть читати в оригіналі творів світової літератури, що цю частину громадян він вважає неуками, не прощає їм того, що батьки не навчили…»

У «Болотяній Лукрозі», зображуючи повільне згасання Києва на початку 1920-х років, Домонтович описує знайому суку, яка серед занедбаного пустища, серед покинутих німих будинків, що тільки поскрипували глухо від перепаду температур, розпадаючись на тлін, народила цуценят. Спершу вона годувала їх, але молока їй не вистачало. Собака залишала дітей, щоб вирушити у мандри вулицями в пошуках бодай якоїсь їжі. Іноді їй вдавалося впіймати жабу. Часом — вилизати місце, на якому лежало гниле картопляне лушпиння. Але врешті вона просто перестала повертатись до своїх дітей.

«Сліпі малята розповзались по порожніх кутах цементованого льоху. Вони здихали одне по одному. Чи не здається вам, в загибелі малого є завжди якийсь присмак космічної несправедливости, однаково, чи це буде дитина, чи цуценя?»

Докія Гуменна брала участь в археологічних розкопках. Траплялось, вона працювала там разом із Петровим.

Після війни Петров і Гуменна зустрілись у Німеччині. Гуменна й там не могла ні з ким порозумітись, надто непримиренна до того, що вважала людськими слабкостями. Перед самим зникненням Петрова вона написала йому листа, в якому скаржилася на самотність, на те, що не має кому довіритися. Радилась, чи варто їй переїздити до Америки. «…Я не думала Вам про це писати. І чому Вам, коли Ви такий невловний і ніколи не показуєте свого справжнього обличчя. Не знаю».

Через деякий час, уже знаючи про те, що Петров живе в Москві, Гуменна писала у своєму щоденнику: «Я не буду так крутити, звиватися вужем,