Софія Юріївна Андрухович - Амадока

щоб здійснити себе, як Петров. Щоранку про нього думаю. І тепер, у світлі його зникнення, зрозуміла стала його творчість. Мене ще тоді здивувала його двозначність оповідання „Сірко“. Там же репатріяція в позитивному дусі освітлена. А стиль „Апостолів“? А безперспективність інтелігенції в „Серафікусі“? А філософські етюди? Все то могло друкуватись і в СССР».

В іншому місці щоденника вона пригадувала: «На запитання, чим йому запам’ятався рік 1948-й, відповів „Знедійсненням дійсности“».

Німецька дійсність Петрова знедійснилась у квітні 1949-го.

Майже всі, хто залишив свої спогади про Миколу Зерова, мимохіть згадували про його погані зуби. Ніби це було дуже вагомою частиною його образу. Круглолиций, веселий, голубоокий, ерудований, надзвичайно талановитий, з поганими зубами.

У випадку суперника Віктора Петрова така деталь опису цілком природна (так, він був непоганим хлопцем, мав чудову пам’ять, знався на античній літературі — але зуби в нього були погані). Однак чому й іншим приятелям Зерова, і навіть його студентці, пристрасно закоханій у викладача, цей елемент його образу здавався настільки важливим, що його ніяк неможливо було уникнути?

Віктор Домонтович писав, що Зеров втратив зуби, коли працював викладачем давніх мов у чоловічій і жіночій гімназіях Златополя. Ті роки були настільки складними, що молодому вчителеві довелось потім лікувати нерви в «київських водолікарнях».

Цих водолікарень на пагорбах над Дніпром на початку століття було доволі багато. Водолікування й електротерапія віднедавна стали модними сучасними практиками. Поблизу Золотих Воріт і в парку Шато-де-Фльор (там, де згодом Йосип Каракіс побудував ресторан «Динамо») били джерела з мінеральною водою, яку й підводили до бальнеологічних будівель. У клініках з п’ятиметровими стелями, з мармуровими сходами й підвіконнями, над якими ясніли просторі вікна, ковзали вгору-вниз ліфти з різьбленим декором, а під прикрашеними ліпниною стінами стояли спеціяльні ванни, спроєктовані для надводного і підводного масажів. Масажі бували вихровими, ротаторними і проточними. Плюскотіння води змішувались із шепотінням медсестер, і пацієнт, заплющивши очі й розслабившись у теплій воді, бачив перед собою оливкові гаї, виноградники, мальовничі водоспади й німф у білосніжних туніках. Тільки і мрії було — щоби клаптик малесенький поля, дім, огород і криниця з веселим струмком біля дому, а на узгір’ю, над домом, лісок…

Златопіль, перебування в якому призвело до потреби лікуватись, усупереч своїй мальовничій назві, описаний Домонтовичем як край безпросвітности: розбита дорога, болото, порожнеча й самотність, тужна й туга безсенсовність. Гуска, цап, нудна муха на підвіконні. Порожні очі, звук позіхання.

Домонтовича зачарував певний епізод, на який будь-хто інший не звернув би уваги. Якось у Баришівці, де молоді чоловіки викладали в місцевій школі, рятуючись від голодної смерти, яка чатувала на них у Києві, і де й відбулося зближення поетів-неокласиків, «у сірий дощовий осінній день» Зеров заходить у гості. Він, вочевидь, охоплений меланхолією. Вона, вочевидь, йому притаманна, що б там не згадували про його бадьорість і ентузіязм.

Можна уявити погляд світло-блакитних очей: печальний, застиглий. Він прийшов із пронизливого, вологого холоду, що резонував із внутрішнім станом. Зиркнув крізь шибу — і знову напоровся поглядом на чорні дерева, пустку оголеного простору, заштрихованого сіризною косого млявого дощу.

Зеров запитує Домонтовича щось дивне: «Чи ви стоїте біля вікна і дивитесь годинами крізь нього?»

Цей показово, підкреслено дивується: «Я? Біля вікна? Навіщо? Що можна побачити крізь вікно?» Такий рішучий подив, з наміром чи без, покликаний вказати на дивакуватість гостя. Той, очевидно, знічується, відчувши себе ще більшим нікчемою. Бо навіщо інакше він раптом, як мале хлопча, охоплене почуттям провини, хоча жодної шкоди скоєно не було, переводить стрілки на Бурґгардта: «А ось Освальд Федорович робив так!..» Він соромиться себе? Він відчуває провину за сам факт свого смутку?

Але Домонтович не настільки наївний. Хитрий знавець психології, зацікавлений працями Фройда (ще поки їх було в Радянському Союзі дозволено) уважний спостерігач за людською природою, Домонтович не сумнівається у тому, що Зеров розповідає про власний досвід. Так, саме він стоїть біля вікна і годинами дивиться крізь нього. Так, «на невизначене, завжди тотожне собі ніщо злиденної вулиці, мокре гілля дерев, дощові калюжі між камінням шосе, почорнілий від дощу дерев’яний паркан на протилежному боці вулиці».

Перебільшено надавши невинній звичці Зерова обриси цілковитого безглуздя і тим самим її висміявши, Домонтович нею ж захоплюється. Йому притаманне захоплення химерностями, чудернацькими дрібницями, з яких мало хто здатен був би витягнути сенс.

Ба більше. Описи схожої звички, ритуалу чи ознаки «хворих нервів» ми знайдемо у інших персонажів Домонтовича. Тих, кого Віктор Петров не знав особисто.

Ось що виробляє, наприклад, Франциск Ассизький: «Хлопця не приваблювали крамарські справи. Раз у раз він тікав із хати. Довгими годинами простоював десь на самоті в полі, в гаї або коло ріки, нерухомий, одірваний од усього, сповнений подиву, заглиблений у споглядання світла, фарб, звуків. У променях сонячного сяйва він бачив янголів, що сходили з неба на землю, у зоряній тиші нічного неба чув мелодію небесних сфер. Йому вчувалися голоси».

А ось що відбувається з Вінсентом Ван Ґоґом: «Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів».

Вияви дивацтв, несхожости на інших, нетутешности, поглинутости чимось своїм, далеким і незрозумілим більшості людей, непрактичність та ірраціональність, перетворення речей неважливих і дрібних на важливі й вагомі, самовідречення заради чогось, більшого від них самих — усі ці схильності явно чарували Петрова-Домонтовича. Більшість його персонажів, якщо не всі, доволі відбита, значною мірою пришелепкувата. Вони недолугі, непристосовані, кумедні. Кожен із них скроєний за якимось ледь бракованим лекалом. Часто вони жалюгідні, вивернуті до читача непоказним боком. Попри те, що кожен із них — геніяльний.

Майже всі історичні постаті, герої белетризованих біографій Домонтовича — і Франциск Ассизький, і Ван Ґоґ, і Рільке, і Куліш, і Костомаров, і Сковорода, і Карло Ґоцці, і Вацлав Жевуський, і персонажі вигадані — професор Комаха з «Доктора Серафікуса» чи Линник із «Без ґрунту» — зображені чудернацькими диваками, часто суперечливими й роздвоєними. Химерні й нерідко безглуздо-смішні у своїй незвичайності, вони вперто й вірно тримаються власної справи, віри, покликання, переконання. Навіть якщо невротично смикаються і терзаються, як Куліш, їхня хворобливість наповнена живими пристрастями.

Такі бентежні, вивернуті слабкостями назовні, вони викликають зніяковіння в читача. Викликають співчуття і ніжність. Зворушують найчистіше, як зворушує бездомне цуценя, що невинно грається травинкою, чи рідна людина, найменші прояви якої ти знаєш наскрізь.

Ця нота, ця м’якість, це зворушення відчувається в