Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

АН УРСР, 1960. — Т. 3. — С. 306). Ось це вже в чистому вигляді віра російського інтеліґента, і не варт забувати, що історично востаннє ці російські побожні хлопчики, які замінили Христа «народом», — поповичі, екс-семінаристи, учні духовних училищ, із числа яких вийшов і Сталін, — вирізняються окремим прошарком — у складі ЧК (див.: ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Шаповал Ю. та ін. — К.: Абрис, 1997. — С. 429—581, розд. «Біографічні відомості про чекістів»).

902

Надзвичайно цікаві під цим оглядом для культурологічного аналізу «Прапороносці» О. Гончара — цей абсолютний канон української радянської літератури, заслужено улюблений твір «проґресивної соціалістки» Н. Вітренко, блискучий, і таки істинно еталонний взірець «дискурсу брехні» (тепер, коли опубліковано авторові щоденники, можна і «зсередини» реконструювати політтехнологію дискурсу, видно, «як це робилося»: так, у фронтовому щоденнику, — провадженому, нотабене, по-російськи, — боєць Гончар пише: «Я видел за войну то, что видели немногие. Многое, многое понял и от этого, может быть, поглупел» [Щоденники. — Т. 1. — С. 53], — а в романі письменник Гончар вкладає ці слова в уста своєму героєві, у дещо кострубатому українському перекладі, в ось якій редакції: «Я бачив за цю війну те, що, мабуть, бачив небагато хто. Я зрозумів те, що, напевне, також зрозумів небагато хто. І від того, що побачив і зрозумів, я став або черствішим, або, можливо, і… мудрішим» — курсив мій, коментарі зайві. — О. З.). У цьому романі вже докладно розроблено міф «нашої», радянської/російської (ці поняття взаємонаклалися, чітка межа між ними, що була існувала в «петлюрівському» поколінні 1920-х, зникла) вищости над Європою, підкреслюваної раз у раз, при кожній нагоді: «Ех ти… Європа», — як поблажливо каже «наш» боєць угорському художнику, що не вміє врубати дров (і, звичайно ж, тут-таки вчить його, як треба, — «нашій» людині й належить усьому вчити «західну» — від рубання дров до управління країною), і навіть «наші» пісні («Пісня про Сталіна», «Есть на Волге утес», «Ой гай, мати», — це, до речі, також готовий канон: репертуарний, повторюваний в усіх урядових концертах аж до самого кінця СРСР, тільки з заміною «Сталіна» на «партію») виявляються «в Європі» дорожчими за «свої», бо ж «Хіба в них є такі?». Проте «сила», ясна річ, не в піснях, — «наш народ» «багатший в іншому, найголовнішому»: у нього 1) «зародилось таке вчення, що освітило, як сонце, дорогу всьому людству»; 2) «є така держава, котра вистояла, як скеля, в отаку грізну бурю»; 3) «є люди, що, не поламавши хребта, знесли усе те, що знесли ми з вами». Отже, ленінізм-держава-народ — готова імперська тріада (пор. «самодержавие-православие-народность»). У принципі, це, звичайно, конспект сталінської славетної післявоєнної промови, але не варто недооцінювати щирість автора в його зневазі до Заходу, — певний знак, що українська тожсамість уже перестала бути європейською.

903

Гончар О. Щоденники. — Т. 1. — С. 297.

904

Ось кілька прикладів із дійсних розмов «прапороносців» 1944 p.: «— Ну как дела? — Плохо. Трипер вздорожал» (Там само. — С. 109); «— Вот момент, — говорит лейтенант от «катюши», — насиловать мадьярок. Нет никого. Пошли» (С. 68), — тема, що й казати, епічна, до якої наші історики все ніяк не важаться підступитися. А от дійсні слова, з якими йшли в атаку і яких ніколи не донесено до слуху одурених поколінь, досі певних, ніби такими були «За родину! За Сталина!»: «Впереди мчится капитан на лошади, молодой, запыленный. — Братцы, — весело кричит он, — впереди вино и бабы, с Богом, за мной!» (С. 79), — характерно, як О. Гончар це коментує — з симпатією і не без «патріотичної гордости»: «Знаменитая фраза Меньшикова» (sic!). Взагалі, можна написати цілу окрему розвідку на матеріалі цього щоденника — дуже вже яскраво з нього видно, як у «прапороносній» машині із хлопчика з «юною, чистою, прекрасною душею» (С. 53) поступово виковується той умощений «коло престолу» чиновний вельможа, котрий у 1969 р. самовдоволено запише про ґенерала, який на знак «уваги і довіри» покаже йому після бенкету свою гауптвахту. «Це було зворушливо. Щира і широка душа» (sic! — Т. 2. — С. 50), — і це могла б бути несамовито повчальна розвідка для всіх часів і народів — про спокушання «масової людини» хамською силою, — але це завдання я вже з чистим сумлінням відступаю армії наших «гончарознавців».

905

П. Шелест був настільки ж емблематичним «героєм-політиком» цієї культури, наскільки О. Гончар — її «героєм-письменником», і саме він (а ніяк не М. Грушевський!) мав би вважатися прямим попередником політичної еліти пострадянської України, — безвідносно до персоналій, це той самий («наш»!) духовний тип і той самий стиль керівництва (див. про нього: Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / За ред. Ю. Шаповала. — К.: Ґенеза, 2003).

906

По цій лінії за радянський період ми отримали колосальний — і цілковито не осмислений у його історичній значущості — досвід колоніальної колаборацїї (нон-колаборація, або «внутрішня еміґрація», стала в СРСР можливою тільки в 1960-1970-ті pp., але й тоді мала дуже обмежений соціальний простір — «тільки для марґіналів»). Саме цей досвід великою мірою й сформував світопогляд сучасного українського інтеліґента (приміром, наша «замовна» журналістика є за своєю соціопсихологічною природою зовсім не «дитя ринку», а дитя «України нашої Радянської», — в якій страх змарґіналізуватися, випасти на соціальне дно, був для пересічного інтеліґента куди дужчим мотиваційним чинником, ніж відмова від публічної брехні). Альтернативний досвід — опору, тобто досвід мертвих (а його аж ніяк не можна вважати стертим з культури безслідно!), — це окрема тема, що потребує іншого, далеко витонченішого інструментарію, ніж може запропонувати хоч би й «найпросунутіша» герменевтика.

907

Як показав досвід російської інтеліґенції, «полюбити Старшого Брата» можна було й без тортур в НКВД, — якщо тільки повірити, що його «любить народ» (див., напр., есе Б. Сарнова про О. Мандельштама — блискучу ілюстрацію того, як трагічно обеззброює поета перед державою «народницький комплекс»: Сарнов Б. Сколько весит наше государство? // Осмыслить культ Сталина / Сост. X. Кобо. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 160—194).

908

Гончар О. Щоденники. — Т. 1. — С. 302.

909

Там само. — Т. 2. — С. 543.

910

Див. у О. Гончара: «Раніше, скажімо, в часи Київської Русі, слово „мова“ було рівнозначне ще й поняттю „народ“. Збереглось це значення й пізніше: „нашествие двунадесяти языков“… Отже, мова — народ!» (Щоденники. — Т. 2. — С. 542).

911

Навіть на партійних з'їздах часів Щербицького до списку промовців за ритуалом включався «показовий»