Елізабет Костова - Історик

Він не договорив, тому що тієї миті із давнього трансепту, звідти, куди не проникало світло, вийшла істота, не схожа на жодну, котру будь-коли хтось із нас бачив. Це була така дивна істота, що я не змогла б скрикнути, навіть якби в той момент у мене не перехопило подих. Мій ліхтар висвітлював ступні, ноги, руку й плече, але обличчя залишалося темним, а я була занадто налякана, щоб вище піднести ліхтар. Я притиснулася ближче до батька, що зробив і Барлі, тому ми всі якось перегородили дорогу до порожнього саркофага.

Істота підійшла трохи ближче й зупинилася. Обличчя все ще було в тіні. Тоді я зрозуміла, що це людська постать, але рухалася вона не як людина. На ногах у того чоловіка були вузькі чорні чоботи — таких я ще ніколи не бачила, — і коли він зробив крок уперед, вони видали дивний глухий звук. Донизу спускалася мантія, а може, це просто була густа тінь, його сильні стегна огортав чорний оксамит. Він був не такий високий, як мій батько, але через широкі плечі під важкою широкою мантією здавався якимось неймовірно величезним. Напевно, мантія була з каптуром, оскільки його обличчя залишалося повністю в тіні. Після першої секунди шоку я побачила його руки, що біліли на тлі чорного одягу, і на одному пальці — перстень із каменем.

Він був таким реальним, стояв так близько до нас, що я не могла дихати, але в мене було таке відчуття, що, пересиливши себе й підійшовши до нього ближче, я знову зможу дихати, і мене вже щось штовхало до нього. Я пам’ятала про срібний кинджал у моїй кишені, але ніщо б не могло примусити мене потягнутися по нього. Щось блиснуло в його обличчі: червоні очі? зуби? посмішка? А потім із тіні потоком полилися слова — він заговорив. Я сказала потоком, бо ніколи не чула такої мови. У цій гортанній вимові змішалися безліч усіляких мов — чи це була одна мова, якої я раніше не чула? За мить звуки перетворилися на слова, які я почала розуміти, але не слухом, а кров’ю.

— Добрий вечір. Вітаю.

Ці слова, здається, повернули батька до життя. Не знаю, як він знайшов у собі сили говорити.

— Де вона? — крикнув він, і голос його тремтів від гніву й страху.

— Ви чудовий учений.

Не знаю чому, але тієї миті моє тіло повільно стало рухатися до нього, наче за власним бажанням. Майже відразу батько схопив мене за руку й міцно стис її так, що аж ліхтар сіпнувся й навколо нас затанцювали страшні тіні та світло. Тієї миті я побачила обличчя Дракули: вигин звислих довгих вусів і частину вилиці, що, безперечно, не була голою кісткою.

— Ви виявилися найрішучишим з них усіх. Ходімо зі мною, і я дам вам знання десяти тисяч життів.

Не знаю, як я розуміла його, але вирішила, що він звертається до батька.

— Ні! — скрикнула я.

Налякана тим, що сказала щось цій істоті, я ледве не знепритомніла.

У мене було таке відчуття, що істота, яка стоїть перед нами, посміхається, хоча його обличчя знову опинилося в темряві.

— Ідіть зі мною або нехай піде ваша дочка.

— Що? — ледве чутно запитав у мене батько, і тоді я зрозуміла, що він не розуміє Дракулу, можливо, навіть не чує його.

Батько відгукнувся лише на мій крик.

Монстр, здавалося, замислився. Він зробив кілька кроків по кам’яній підлозі. Щось було таке в його тілі під давнім одягом, що було не тільки жахливим, але й граціозним, зі старою звичкою владарювати.

— Я довго чекав ученого ваших талантів.

Голос його був м’яким і водночас якимось загрозливим. Ми стояли в темряві, що, здавалося, поступово заповнювала все навколо нас.

— Ідіть до мене за власним бажанням.

Тепер батько трохи наблизився до нього, усе ще тримаючи мене за руку. Якщо він і не розумів, то щось відчував. Плечі Дракули сіпнулися, він переніс свою жахливу вагу з однієї ноги на другу. Близькість його тіла була подібна до близькості смерті, але він усе-таки був живий і рухався.

— Не змушуйте мене чекати. Якщо ви не прийдете, я сам прийду по вас.

Батько, здавалося, зібрав останні сили.

— Де вона? — крикнув він. — Де Хелен?

Постать випросталася, і я побачила гнівний блиск очей та зубів у тіні насунутого каптура, нелюдську руку, стиснуту в кулак на краю світлої плями. У мене було жахливе відчуття, наче причаївся звір, готовий стрибнути, кинутися на нас, і раптом на невидимих сходах за його спиною почулися кроки і ворухнулося повітря. Я з криком, який, здавалося, ішов зсередини мене самої, піднесла ліхтар, побачила на мить обличчя Дракули, якого ніколи не забуду, а потім, на свій подив, побачила ще одну постать, яка стояла просто за ним. Ця друга людина, очевидно, щойно зійшла зі сходів — це була така сама темна незрозуміла постать, тільки незграбніша; з обрисами живої людини. Вочевидь, ця людина рухалася дуже швидко, у піднесеній руці в неї було щось блискуче. Проте Дракула вже відчув її присутність, і, раптом обернувшись, він ударом відкинув ту людину. Сила Дракули, мабуть, була неймовірною, тому що кремезний чоловік відлетів назад, ударившись об стіну склепу. Ми почули стукіт, а потім стогін. Дракула, страшенно розгублений, повертався на різні боки, наче збожеволівши або втративши над собою контроль, — то до нас, то до тієї людини.

Але раптом знову почулися кроки на сходах — цього разу легші кроки — і висвітився яскравий промінь ліхтаря. Дракулу заскочили зненацька, він повернувся надто пізно, і коли ворухнувся, хтось швидко освітив кімнату й вистрілив.

Замість кинутися до нас через саркофаг, як, здавалося, він мав зробити, Дракула почав падати, спочатку назад, знову відкривши бліде гостре обличчя, а потім уперед, дедалі нижче, поки ми не почули стукіт об камінь — звук, схожий на тріск кісток. Він бився в конвульсіях хвилину, а потім затих, і його тіло стало перетворюватися на порох, на ніщо — і перед нами залишився тільки його одяг, що став одразу розкладатися у тьмяному світлі.

Батько відпустив мою руку й побіг до променя світла, перестрибуючи через темну масу на підлозі.

— Хелен!.. — кричав він, а може, плакав або шепотів її ім’я.

І Барлі уже кинувся кудись уперед, схопивши ліхтар батька.

Кремезний чоловік лежав на кам’яній підлозі, а поруч із ним лежав кинджал.

— О Елсі, — сказав нерівний англійський голос.