Стівен Кінг - Сплячі красуні

ти встигнеш до Педро За Південним кордоном[373]. То чому б тобі не піти, поки я не передумала?

— Дякую вам, мем.

Мей підтюпцем вирушив між надгробками маленького сільського цвинтаря. Ван коротко зважила вартість своєї обіцянки, але залишався добрячий шанс, що він повернеться і знайде її сплячою поруч його брата. А якщо навіть не повернеться, як же вони реготали тут, у своїй підлій засідці, наче хлопчаки, що збивають бейсбольними м’ячами дерев’яні пляшки на окружному ярмарку. І відпустити далеко вона його також не могла, бо більше не довіряла власній прицільності.

Принаймні він не знатиме, що його вдарило, подумала Ван.

Вона підняла пістолет Мешаума і — не без жалю — пустила кулю Мею в спину.

— Уф, — було його останнє слово на матері-землі перед тим, як беркицьнути вперед на купу сухого листя.

Ван сіла, спершись спиною на похилений надгробок — чиєсь старе ім’я викарбуване колись на ньому вже майже цілком стерлося — і заплющила очі. Вона почувалася гидко через те, що вистрелила людині в спину, але це почуття швидко захлинулося під висхідною хвилею сну.

Ох, як це гарно, піддатися.

Ниточки почали розкручуватися з її шкіри. Вони хороше гойдалися туди-сюди під вранішнім вітерцем. Черговий чудовий день розквітав у гірському краї.

13

Вікно вважалося куленепробивним, але двох пострілів Віллі зблизька з М4 вистачило, щоби шибка в кабінеті Клінта вивалилася з рами. Клінт підтягнувся і приземлився всередині на своєму столі. (Йому здалося, що він сидів за ним, писав звіти і діагнози в якомусь іншому житті.) З боку спортзалу він почув вереск і крики, але наразі не міг з цим нічого поробити.

Він обернувся, щоб допомогти Віллі, й побачив, що старий тулиться до стіни з похиленою головою. Дихання в нього було хрипким, пришвидшеним.

Віллі підняв руки.

— Сподіваюся, ви достатньо сильний, лікарю, щоби мене затягнути, бо сам я вам допомогти не можу.

— Спершу подайте мені вашу гвинтівку.

Віллі віддав йому М4. Клінт поклав її на стіл разом зі своєю зброєю, на стос бланків рапортичок про гарну поведінку. Потім він ухопив Віллі за руки й потягнув. Зрештою, старий спромігся допомогти, впираючись своїми робочими черевиками в стіну під вікном, і буквально влетів у кабінет. Клінт повалився на спину. Віллі приземлився на нього.

— Я назвав би це збіса гарним інтимом, — сказав Віллі.

Голос у нього звучав напружено, і вигляд він мав гірший, ніж будь-коли, але старий усміхався.

— У такому разі, краще вам звати мене Клінтом.

Він допоміг Віллі звестись на рівні, вручив йому М4 і взяв свій пістолет.

— Тягнімо наші сраки до Євчиної камери.

— Що ми робитимем, коли туди дістанемося?

— Не уявляю, — сказав Клінт.

14

Дрю Т. Баррі не міг повірити власним очам: дві жінки, виглядом як трупи, і Елмор Перл з ротом, розірваним на роззявлену печеру. Нижня щелепа в нього ледь не на грудях лежала.

Перл відліпився від істоти, яка його тримала. Він зробив майже з десяток кроків, перш ніж Мора вхопила його за просякнутий потом комір. Вона притягнула його до себе і встромила великий палець йому глибоко в праве око. Щось кляснуло, наче корок вискочив з пляшки. Глеювата рідина потекла Перлові по щоці, і він безвільно осів.

Кейлі судорожно повернулася до Дона Пітерза, наче заводна іграшка з утомленою пружиною. Він розумів, що треба втікати, але його заповнила якась неймовірна кволість. «Я заснув, — дійшло йому, — а це найпаскудніший у світі кошмар. А як інакше, коли це Кейлі Ролінз. Я ж тільки минулого місяця заносив цю курву до рапорту поганої поведінки. Я дам їй себе вхопити і тоді прокинуся».

Дрю Т. Баррі, робота всього життя якого включала уявляння найгіршого, що лишень може приключитися з людиною, навіть мигцем не розглядав класичний сценарій «мабуть-мені-це-сниться». Це реально відбувається, нехай навіть воно схоже на щось, ніби прямо з того серіалу, де зогнилі мертвяки повертаються до життя, і він був рішуче налаштований вижити.

— Пригнись! — крикнув він.

Можливо, Дон цього б не зробив, якби саме в ту мить на іншому боці в’язниці не здетонувала пластикова вибухівка. Насправді він радше впав, ніж пригнувся, але цього вистачило; замість вхопити м’яке м’ясо його обличчя, мертвотнобліді пальці Кейлі плеснули об тверду поверхню його футбольного шолома. Пролунав посилений до монструозної гучності порожнім спортзалом постріл, і випущена ледь не впритул куля з «Везербі» — гвинтівки, яка буквально могла зупинити слона — поробила зле Кейлі. Горло у неї просто вибухнуло, а голова відкинулася назад, аж на спину. Тіло її зібгалося.

Мора відкинула вбік Елмора й хитнулась до Дона. Почварна примара, чиї пальці розчепірювалися й із клацанням складались, розчепірювалися й із клацанням складались.

— Стріляй її! — заверещав Дон. Сечовий міхур у нього попустився, і тепле сциклиння побігло йому по ногах, намочуючи шкарпетки.

Дрю Т. Баррі міркував, що не робитиме цього. Пітерз — ідіот, суща катастрофа, і всім було б краще без нього. «Та ну, — подумав він, — гаразд. Але після цього, містере Тюремний Наглядачу, ви самі про себе дбаєте».

Він стрелив Морі Данбартон у груди. Її відкинуло назад, у центр корту, де вона впала поряд з покійним Елмором Перлом. Вона лежала там якусь хвильку, потім підвелася і знову вирушила до Дона, хоча тепер її верхня і нижня половини явно взаємодіяли не вельми добре.

— Стрельни їй в голову! — закричав Дон. (Схоже, він забув, що сам має зброю.) — Стрельни їй в голову, як зробив з тою, іншою!

— Будь таким ласкавим, заткайся, — сказав Дрю Т. Баррі.

Він прицілився і пробив діру в голові Мори Данбартон, що розпилило верхній лівий квадрант її черепа.

— О Боже, — скімлив Дон. — О Боже, о Боже, о Боже. Забираймося звідси. Забираймося назад у місто.

Хай як мало подобався Дрю Т. Баррі цей опецькуватий екс-наглядач, він розумів імпульс Пітерза до втечі; навіть певною мірою симпатизував такому бажанню. Але він не став би найуспішнішим страховиком у Три-Окружжі, кидаючи роботу до того, як її буде зроблено. Він вхопив Дона за плече.

— Дрю. Вони були мертвими! А що, як їх тут більше?

— Я не бачу нікого більше, а ти?

— Але ж…

— Показуй дорогу. Ми мусимо знайти ту жінку, по яку прийшли. — І раптом нізвідки Дрю Т. Баррі навернувся уривок шкільної французької. — Шерше ля фам.

— Шерсті що?

— Не зважай.

Дрю Т. Баррі підвів дуло своєї потужної гвинтівки. Не зовсім на Дона, але загалом у його напрямку.

— Ти йдеш першим. За тридцять футів поперед мене мусить бути достатньо.

— Чому?

— Тому, —