Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Я скоро вернусь, — пообіцяв він, пускаючись у перепливання

кабінету.

Давненько не робив він обходу, навіть неформального, просто

аби прогулятись. Підтягуючись то за це, то за те, просилився

крізь вузькі коридори «Ізраеля», завітав до загальних

приміщень: крамничка, гімнастична зала, відкрита лабораторія, бар. За ті місяці — роки вже! — що Гевлок прожив на «Ізраелі», все воно зробилося мов невидиме, як і всяке узвичаєне місце. А

тепер він неначе вперше бачив і це, і те. Старенький корабель.

Скрупульозно витримана симетричність коридорів, двері з

ключовими механізмами. Все це були такі самі речі, що він

бачив на світлинах своїх прабатьків. Бачити людей було майже

те саме. Тут витримано дистанцію між сек’юриті й рештою

залоги. А якби навпаки, то, значить, щось не на жарт

розладналось. Гевлок не мислив себе членом колективу

«Ізраеля», але кожне обличчя, що траплялося йому назустріч, упізнавав. Оце Хосні Макаррон, голова продовольчої науки. А то

Аніта Чанґ, технолог корабельних систем. Джон Делосо, механік… Хай навіть забулося йому, коли та як із ким

зазнайомився, нині всі вони були складовими частинами

контексту його життя.

І всі вони мали загинути, бо він ніяк не міг цьому запобігти.

Кімната переднього огляду була, як і годиться, темна. Екрани

тут були вмонтовані в стіни, аби створювалася ілюзія, ніби

виглядаєш у вікна на неозорість космосу, але насправді ніхто не

користувався ними в такому плані. Коли він заплив сюди, нікого

тут не було. Екрани були заповнені сенсорними даними, які

прокручувалися так швидко, що годі вчитати, але на одному з

них темношкіра поясанка, якої він не знав, виконувала музичну

композицію, а ще на одному красувалася температурна мапа

Нової Землі, але в неприродних кольорах. На безпекову камеру

хтось накинув шматину, й рециркулятори повітря ще не встигли

усунути дух маріхуани. Либонь, якась пара використала це

приміщення для сексу. Гевлок звільнив камеру від тієї шматини.

Ну, а чом би їм і не позайматися цим? Хоч би що вони робили-коїли нині, за три тижні вже не матиме ніякого значення. Він

так змістив екрани, аби вони показали планету внизу. Нова

Земля, сповита хмарами. І жодного міста, жодного світельця, жодної признáки тієї нечисленної людської присутності, що

відчайдушно боролася за виживання. Планета, що знищила їх

усіх.

І все-таки — прекрасна.

Тут забринів його ручний термінал. Червона рамка виклику

означала: безпекова тривога! Адреналін ударив по його

кровоплину, й серце йому закалатало ще до того, як він натис

кнопку прийому. Вклинився у розмову Марвіка й Мертрі — ті

вже говорили якийсь час.

— …їх багато, й немає мені сенсу дошниплюватися, що та

звідки, — сказав Марвік. Майже викрикнув. Вираз обличчя

Мертрі був і сердитий, і мовби поблажливий водночас, але

Гевлок розумів: це тому, що шеф не дивиться в камеру. Бо не

бачить її.

— Що відбувається? — запитав Гевлок.

— «Росинант» націлився в нас, — пояснив Марвік.

А Гевлок уже відштовхувався, як міг і від чого тільки міг, швидко пересуваючись коридором.

— Вони щось вимагають?

— Не тільки вимагають, а й погрозами вимоги підкріплюють!

— аж руки звів догори Марвік.

— Це перебільшення, — сказав Мертрі. — Ну розмальовують

«Ізраель» своїми лазерами прицілу. Але при цьому якийсь

прицюцькуватий виплодок урізується в центральний шлюз

корабля!

— Нас беруть на абордаж? — вигукнув Гевлок. Він не спромігся

притлумити інтонацію недовіри у своєму голосі. — А хто? Й чого

йому треба?

— Наразі нас не цікавить його мотивація, — відчикрижив

Мертрі. — Наш пріоритет — не дозволити йому порушити

безпеку нашого корабля.

Гевлок учепився в ручку на перехресті двох коридорів і шугнув, ногами додолу, до розпуття, що мало привести його до власного

стола.

— З усією повагою, сер! Самі знаєте: прийшли вони по нашу

ув’язнену. Чом би нам не віддати її назад? Уже ж це нічого не

важить.

Мертрі схилив голову набік.