Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

робили правильно, а все піде дідькові лисому під хвіст. Усі вони

мали загинути — всі ці люди, допомогти зберегти яких і він

прибув сюди, всі люди з його команди, його полонянка, й сам

він — геть усі. Вони мали загинути — але чим тут міг зарадити

він? Хіба підняти всім настрій перед тим трапунком.

І не думалося йому, що ось зараз він візьме й заїде екранові в

пику, а таки заїхав — і вже потім подумав. Панель лиш трішечки

перехнябилась, але жодної тріщинки чи подряпинки там не

з’явилось. Тільки ресори його аварійної кушетки засичали, гасячи інерцію того поруху. Зате, як ударив кулаком, надломив

собі кісточку. Поспостерігав, як на шкірі набубнявіла краплина

крові — й доросла до розмірів темно-червоного крем’яшка, але

поверхневий натяг розтягнув її вздовж по шкірі. Та ось він

зробив рух, і рій краплин завис у повітрі, мов крихітні планетки

зі своїми місяцями.

— Знаєш, — мовила Наомі, — якщо ти розглядаєш загибель

сотень людей у вогні як проблему, що розв’яжеться сама собою, це може бути зайвим свідченням того, що ти опинився не на

тому боці, що треба.

— Не ми підклали ті бомби, — сказав Гевлок. — Вони це

зробили. Вони почали.

— І це щось важить для тебе?

— В цей момент? Не так багато, як, можливо, мало б важити.

Наомі плавала біля дверей своєї клітки. Він завжди чудувався з

поясанської здатності витримувати невеличкі тісні-закриті, зовсім не просторі простори. Либонь, особливі умови життя

поясан витіснили клаустрофобію з їхнього генетичного набору.

Подумалося йому: скільки ж це поколінь роду Наомі прожили

свої життя в космосі?

— У тебе тече кров, — сказала вона.

— Ага. І це також небагато важить.

— Знаєш, ти ж міг би й випустити мене. З мене дуже добрий

інженер, і в мене найкращий з трьох кораблів, що тут крутяться.

Поверни мене на «Росинанта», і я, можливо, придумаю, як нам

оживити реактори.

— Цьому не бути.

— А я думала: і це для тебе не важить! — сказала вона з

усмішкою в голосі.

— Не розумію, як ти можеш бути такою спокійною щодо таких

загроз.

— Саме така я й буваю, коли боюсь. І справді: ти повинен

відпустити мене!

Гевлок позбирав свою кров у повітрі. Його кісточка почала

братися струпами. То він подав заявку до автолікаря, сприкрено

усвідомлюючи, що це ж він зробив перший крок до капітуляції.

Але його треба було зробити. Якщо вся залога запанікує, цим

нічого не виправиться. Надто коли не сьогодні-завтра

доведеться висадити весь персонал на планету — аби гинули

разом із Мертрі.

Гевлокові випуски новин були повні перебільшених жахів про

трагедію на Новій Землі. Дані сенсорів про той глобальний

вибух просочилися до випусків новин кількох солідних агенцій, але й там гуляли три чи й чотири вигадані версії. Фальшовані

дані справляли не набагато сильніше враження за голу правду.

Погортав добрий десяток коментарів. Дехто з коментаторів лаяв

корпорацію за те, що пустила туди експедицію взагалі, тоді як

інші відгуки були похмурі й сумні. І ніхто, здається, навіть не

припускав, що є якісь шанси хоч комусь там вижити. Його

засипали доброю тисячею нових повідомлень. Люди з різних

ЗМІ. Люди зі штаб-квартири корпорації. І лиш декілька

обізвалося з числа тих, кого він знав особисто. Одна колишня

коханка, з тих часів, коли він був іще в Пінквотері. Кузина, з

якою він не бачився п’ятнадцять років і яка нині жила на

Церері. Двоє однокласників…

Ніщо так не допомагає поновити давні зв’язки з людьми, як

публічне твоє вмирання на кількох мільярдах екранів. Нікому з

них він не збирався відповідати. Навіть своїм роботодавцям.

Навіть друзям. Від усього цього він мав відчуття, ніби потрапив

до підводної пастки й тоне, дивлячись угору на поверхню води й

усвідомлюючи, що туди йому вже нізащо не піднятися.

Порозщібав ремені.

— Добраніч, Гевлоку! — побажала Наомі.

—