Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Япоприкривав усе, що тільки міг, — розповідав Марвік з

екрана. — Сенсори, освітлення, розваги. Вимкнув

охолодження. Із тими акумуляторами, що в нас, я даю нам щось

трохи менше сімнадцяти днів. І це ще з колекторами сонячної

енергії, які працюють на всю потужність. Як ці почнуть

підводити, то протримаємося ще менше. А тоді ми станемо

перед вибором: задихнутися чи згоріти.

Вказівцем і великим пальцем Гевлок потер свої очі. До

гімнастичної зали він перестав ходити й тому намагався

надолужити

втрачене

більшими

коктейлями

стероїдів,

рекомендованих за умов нульової гравітації. Недовго й уживав

їх, а вони вже й набридли йому. А ще ж від них боліла голова.

Коли б не Наомі, він би й стільки не ходив на вправи. Тож є за

що їй дякувати.

Сперте повітря в його кабінеті давало відчуття задухи.

Температура постійно зростала. Коли малим хлопчиком він жив

на Землі, то завжди уявляв собі космос холодним, але, хоча з

технічного погляду воно й правда, переважно це просто вакуум.

Тож космічний корабель є, переважно, термос. Тепло від їхніх

тіл і технічних систем кровоточитиме в ту пустку роками чи й

десятиліттями, якщо дати йому такий шанс. Якщо він знайде

спосіб дати їм цей шанс.

— Чи сказали ми про це залóзі?

— Я не сказав, але покази нелегко утримати в таємниці. Надто

коли ця бляшанка повна вчених та інженерів, яким майже

нíчого більш робити. І доведеться сказати їм, що вони будуть

скинуті. Якомога більшим числом.

— Аби вони перемерли всі з голоду на планеті, якщо шатла з

ними не зіб’ють ті місяці?

— Більшість — так, — відповів Марвік. — Так довго сюди летіли

— і не ступити ногою на поверхню? Знаю: не одне з них вибере

смерть на планеті.

Наомі зітхнула у своїй клітці.

— Я поговорю з Мертрі, — сказав Гевлок. — Він, можливо, й

захоче влаштувати цвинтар на цій планеті. Особливо якщо там

ляже більше тіл, ніж мають скватери.

Марвік зітхнув. Він перестав голитись, та коли тернув долонею

підборіддя, то звук був, неначе хто жбурнув жменю піску в

шибку.

— Втім, хіба ми не наблизилися до цього впритул? Пройшли

весь цей шлях і приперлись, аби перезаснувати знову цей

клятий світ.

— Бо нам замріла обітована земля, — мовив Гевлок. — А що з

«Барбапікколою»? Яке її становище?

— Наше становище чудове, як порівняти з їхнім. Уся та літієва

руда обернеться парою в стратосфері за чотири дні з

невеличким гаком.

— Ну, мені здається, годі нам їх не пускати — хай везуть її на

ринок.

— Ця проблема от-от розв’яжеться сама собою, — погодився

Марвік. — Але, до речі. Сек’юриті? Ці люди дивляться у вічі

смерті, якої їм не здолати й від якої не втекти. Вони

побожеволіють, якщо ми не зарадимо чимось справі. Але ж ні ви

не маєте своїх людей, ні я не маю, аби зупинити їх, якщо

ситуація вийде з-під контролю.

«Та яке це матиме значення? — хотів сказати Гевлок. — Хай

собі збунтуються. Через це ми не ввійдемо швидше в атмосферу.

Ані на хвилину».

— Я почув вас, — натомість сказав він. — Я справді маю коди

втихомирення безпеківців, на той випадок, якщо розбуяняться.

Дам, у разі чого, команду автолікареві, щоб додав, кожному в

коктейль, транквілізаторів та настрою стабілізаторів, а чи й, навіть, дещицю ейфориків. Хоч і не дуже хотілося б — щоб не

переборщити. Мені треба, щоб ці люди мислили прямо, а не

ніяк, під дією психотропів у кожній склянці чаю.

— Ну якщо саме так ви волієте це програти.

— Не робитиму з цього корабля шпиталь. Поки що.

Капітан промовисто здвигнув плечима: мовляв, обидва ми все

сказали. То Гевлок і вимкнув зв’язок. Екран погас. Відчай

захлинув Гевлока, мов