Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

і я скину тебе

в космос, — мовив Алекс — і задумався. — Але є одне питання, якого ми з тобою ще не обговорили. Я дам тобі стільки газу, що

ти легко догазуєш туди. І «Росі» нікому не попустить напасти на

тебе у відкритому просторі. Але я не можу впхнути тебе туди

досередини.

Басія зареготався — аж сам собі подивував.

— І що тут смішного? — запитально звів до нього Алекс брову.

— Смішно мені, що ти потерпаєш за ту єдину частину всієї

справи, котру я знаю, мов свої п’ять пальців, — пояснив Басія. —

Я ж ліцензований вакуумний зварник третього розряду. Роблю

зварку в безповітряному просторі. Ти спробуй знайди мені

такого корабля, в який би я не прорізався!

— Чудово! — похвалив Алекс і ще й ляснув його по плечу

легенько. — Нумо до праці!

* * *

Басія летів у космосі, віддаляючись від «Росинанта». Замість

простого вакуумного костюма із запасом повітря на ньому був

сертифікований, марсіянського виробництва, легкоармований

бойовий скафандр. Це вже була не проста прогулянка по

корпусу «Росинанта» на намагнічених черевиках — силою

легких подмухів стисненого азоту Басія мав пролетіти якихось

шість кілометрів до кехівського корабля. Ген під його ногами

обертався Ілус — лютий сірий світ, укутаний у грози й постійно

прошиваний стратосферними блискавками. Там, долі, Лусія з

Яцеком терпіли всю лютість нескінченної тієї лихої години. Але

їм він нічим не міг допомогти. То чом не порятувати іншу

людину, коли це йому до снаги? Він вирятує Наомі з кехівського

корабля, а вона врятує його доньку. Хоча у всій логіці тих його

міркувань було чимало слабинок, про які він старався не думати.

Усе ближче підлітав він до масивного острова сірого металу

серед пітьми. То був «Едвард Ізраель». Ворожий корабель.

— Як у тебе там справи? — поцікавився Алекс по радіозв’язку.

Шоломові гучномовчики приглушували його голос. Ще й тло

якогось мов агресивного сичання було.

— Добре. Сама тобі зелень. — Алекс показав йому, як гортати

індикатори внутрішнього стану на вмонтованому в корпус

шолома дисплеї, тож Басія й перевіряв їх ретельно що кілька

хвилин.

— Отже: зараз я посилатиму їм усілякі сердиті вимоги, щоб

відпустили Наомі, — сказав Алекс. — Піймаю «Ізраель» лазером

прицілу, а ще затоплю їхні сенсори радіошумом та світловими

лавинами. Аби їхні очі, скільки очей у них там лишилося, були

прикуті до нашого «Росі». Даю тобі хвилину чи й дві, аби ти

встиг урізатися в їхній корпус, перш ніж вони тебе помітять.

— Щось небагато часу ти мені даєш, — невдоволено буркнув

Басія.

— Врізайся швидко! Кінець зв’язку.

Алекс запевняв його, ніби «Росинант» має пребагато

акумуляторної енергії. Ніби на лазерні прицільні промені та

пускання радіоперешкод піде тієї енергії зовсім небагато. Але

Басія вже давно звик розглядати енергію як дорогоцінний і

непоновлюваний ресурс. Звісно ж, він не ощаджав на ній, коли

ще була доба легко поновлюваної термоядерної реакції. Ця

реакція надавала всьому відчуття сталості, якого не було до неї.

Жодних тобі переробок. Жодних відкладань на потім.

Він перевірив, чи не збився з курсу (а націлявся він на

середину корабля, де був головний шлюз). Ні, не збився. То

видобув свого газового різака, міцно стис пальцями.

Корабель виростав перед ним, аж поки й затулив усе його поле

зору. Шлюзовий люк теж виріс: із крихітної, ледь світлішої

цятки до прямокутника зівбільшки з ніготь, а тоді — до

справжніх

дверей

із

невеличким

круглим

віконцем.

Запрограмований пакунок ПКД видав довгий викид азоту

чотирма конусами пари — і Басія плавно зупинився за метр від

шлюзу.

Зварювальний пристрій ожив, жбухнувши сніпком ясно-блакитного полум’я. «Ось я й прибув!» — подумки сказав Басія

до Наомі й до тих кехівців, що стерегли її, а також до своєї

маленької дівчинки, що за тисячі кілометрів від нього сиділа на

своєму приреченому кораблі.

«Ось я й прибув…»